Мої чесні відгуки про лікування алкоголізму у Тернополі і Рівному. 3 роки тверезості!
Мої чесні відгуки про лікування алкоголізму у Тернополі і Рівному. 3 роки тверезості!
Привіт. Мене звати Алла. Не проходь повз, особливо якщо є проблеми з алкоголем. Я думаю зможу дати корисну інфу багатьом читачам. Сама я з Тернополя, і проходила кілька разів лікування алкоголізму у Тернополі. І кожен раз невдало. Мене змогли врятувати тільки в Рівному. Там я була у центрі «Матері проти залежностей» – https://narkohelp.com.ua/ і там я побачила різницю…
Перший раз мене батьки відправили у наркодиспансер Тернополя, ціни в якому були якісь божевільні, і батьки казали мені типу, ми такі гроші платимо, тільки спробуй повернутися до бухла!
Як я тільки вийшла з того клятого диспансеру, в голові була одна думка – швидше знайти магазин і піти у відрив, все таки стільки стресу було, це капець. Ну не могла я по-іншому. Ці шість місяців мені життя попсували настільки, що тільки бухло могло хоча б якось згладити ту злість і образу. Пішла до найближчої крамниці, купила щось дешеве і міцне, бо грошей після такого лікування алкоголізму майже не було. Взяла пляшку і пішла до дому, щоб не бачили знайомі, як я знову «працюю» над своїм улюбленим заняттям. Сиділа на кухні, налила собі, і знаєш, що найгірше? Відчуття було таке, ніби це перший ковток після довгої пустелі. Ніби не півроку мене там мордували, а цілу вічність, а я тільки чекала того моменту. Коротше перше лікування алкоголізму у Тернополі відгуки отримало жахливі від мене. Від мене – алкоголічки… Але тоді мене ще більше зачепило, що все це лікування і кодування від алкоголізму, ціна хоч і велика дуже, – повна фігня. Всі ті лікарі, що товкли мені в голову, мовляв, «ти можеш змінитися», насправді не мали ані найменшго поняття, через що я проходжу.
З кожним наступним ковтком мені було все легше. Забула про всі ті нотації, ті «лікувальні» процедури, від яких тільки гірше ставало. Тоді почалося чергове коло. Спершу випила одну пляшку, потім ще одну. Щодня думала, що зупинюся, що ось завтра вже не буду, але це було самообманом. На той час навіть смак алкоголю перестав бути важливим – важливим було тільки те відчуття, яке він давав. Здається, я тоді втратила здатність радіти чомусь іншому, крім алкоголю.
Батьки спочатку навіть не знали, що я знову п’ю. Вони думали, що мене лікував кращий лікар-нарколог у Тернополі, і він мене «вилікував». Ну так, особливо враховуючи, як вони мене туди силою затягнули. Але я була хитрішою. Випивала тихенько, вдома, коли нікого не було, або ж ховалася в якихось місцях, де мене ніхто не знайде. Але довго ховатися не вдалося. Перший дзвіночок для них був, коли я зникла на кілька днів. Це сталося під час чергового запою. Почалося все з того, що випила пляшку, потім ще одну, і понеслося… На третій день я навіть не пам’ятаю, як опинилася в сусідньому районі, де зустріла старого знайомого. Ми з ним «обмили» зустріч так, що пропустили цілий день. Тоді мене накрило так, що я просто загубила себе в тому всьому пияцтві. Спочатку пила з ним, потім з його друзями, а потім і зовсім не пам’ятала, з ким я була і де. Хоча пам’ятаю, як я їм всім розказувала про лікування і кодування від алкоголізму відгуки, що пережила просто пекло якесь. А на п’ятий день мене таки знайшли батьки. Приперлися до тієї квартири, де я тусувалася, і витягли мене звідти, як якусь бездомну тварину. Я на той момент навіть не могла нормально говорити – язик заплітався, голова крутилася, в очах все розпливалося, я була зла, махала руками. Мені було все одно, що вони там кричали. Єдине, що тоді хотілося – щоб мене залишили в спокої і дали пляшку. Вдома вони намагалися мене «навести на шлях істинний». Вмовляли викликати лікарів, щоб мені зробили виведення з запою, у Тернополі вони навіть знали ще декілька клінік, потім кричали, навіть погрожували, що знову відправлять у наркодиспансер Тернополя. Але на той момент я вже була іншою. Мене не цікавили їхні погрози. Я знала одне – якщо мені знову доведеться туди вертатися, я просто втечу, я на цей раз точно втечу. І їм буде байдуже, що я робитиму, аби тільки втекти від того «лікування».
Мої дні злилися в один суцільний туман. Прокидалася з головним болем, руки трусилися так, що чашку з кавою важко було втримати. Але й каву я не дуже пила – краще одразу зранку налити собі щось міцніше. Горілка стала для мене єдиним ритуалом, без якого не уявляла життя. Спершу пляшка, потім тиша, коли алкоголь починає розслабляти і думки зникають. Іноді навіть не усвідомлювала, як швидко минають години, дні, тижні. Час від часу я намагалася кинути. Ну як «кидала» – просто говорила собі, що більше не питиму. Але це тривало до першої склянки і до першого похмілля. Безкінечне і важке похмілля – ось перші наслідки алкоголізму. Ти опускаєшся, стаєш все більш маргінальною. Про те, що я собою перестала слідкувати і казати нічого.
Пройшло кілька років. Батьки знову мене силою направили на лікування алкоголізму, у Тернополі теж, але в інший наркодиспансер. Я спочатку думала, що може, тут буде краще, але нічого не змінилося. Та сама фігня – ті ж хамовиті лікарі, напевно лікарі-наркологи в Тернополі всі такі, які дивляться на тебе, як на якусь пусту пляшку, яку треба викинути. Я кілька разів намагалася втекти звідти. Але хіба ж це так просто? Все там закрите, як у тюрмі. Ловили мене, повертали, наче якусь злодійку, яка щось украла чи когось вбила. І з кожним разом я ставала все більше злішою. Злість кипіла всередині: на батьків, на лікарів, на всіх довкола. Я не розуміла, чому мене тримають тут проти волі, чому не дають просто жити, як хочу.
Там теж тримали мене півроку. Я вже знала всі їхні «лікувальні» процедури напам’ять – ті самі крапельниці, пігулки, які ні на що не впливали, ніякі наслідки після кодування від алкоголізму мене не брали, то все міф для мене був, хіба що викликали ще більше дратівливості. Так, спочатку було бажання втекти, а потім взагалі перестала щось робити. Навіщо старатися, якщо результат той самий? Я вже й не намагалася боротися, тільки чекала, коли це все закінчиться, і я знову буду на волі.
Вийшла з клініки і що? Нічого не змінилося. Перший день – і вже пиво в руках. Хоч би що там говорили, але після цих шести місяців мені здавалося, що бухло – це єдина річ, яка мене розуміє. Пам’ятаю, як вперше після виходу знову випила – відчуття було, ніби я повернулася додому. Цей ковток дав мені все те, чого не було весь час, поки мене там мордували. Я тоді сама собі сказала – та, не підходить тобі ніяке лікування алкоголізму у Тернополі, малишка, вони всі тебе обманюють. І так життя знову перетворилося на постійні запої. День за днем я знову знаходила себе в одному і тому ж стані – пляшка в руках, пустий погляд у дзеркалі. Батьки намагалися зі мною розмовляти, але я їх не слухала. Вони вже й самі не знали, що зі мною робити. Були моменти, коли я й сама думала, а що далі? Хіба це життя? Але ці думки швидко зникали, як тільки я знову наливала собі. Якось воно буде, казала я..
Іноді я пробувала зав’язати. Знаєш, такі моменти, коли здається, що ось-ось ти візьмеш себе в руки. Але вистачало мене на кілька днів, максимум тиждень, і знову я поверталася до старого. Тоді вже було байдуже, що думають люди, що кажуть батьки. Здавалося, що ніхто не розуміє, як мені важко. І я просто не знала іншого способу впоратися з цим всім, окрім як через горілку. Напевно через мене уже знав весь Тернопіль де виведення з запою я роблю регулярно. Ну, звісно якщо батьки платять за це.
Одного разу знову загриміла до лікарні – печінка вже зовсім не витримувала. Але й це мене не зупинило. Навіть після всіх тих діагнозів, після болю, який я відчувала щоранку, я не могла змусити себе кинути пити чи хоча самій пошукати кодування від алкоголізму у Тернополі, але ціна для мене не варта того була. А бухло стало чимось таким звичним, що я просто не уявляла іншого життя. Навіть ті люди, які проходили поруч, не викликали у мене жодних емоцій. Тільки алкоголь міг якось заповнити цю пустоту. А коли знову почалися проблеми зі здоров’ям, я вже навіть не ходила до лікарів. Просто мовчки пила і чекала, що буде далі. Мабуть, це був мій спосіб протесту проти всього світу. Батьки ще довго мене терпіли, але в якийсь момент щось у них всередині клацнуло, і вони вирішили відправити мене на лікування алкоголізму в клініку в Рівне. Це і був центр «Матері проти залежностей». Я спочатку думала, що це чергова дурня, черговий наркодиспансер як у Тернополі і ціни там напевно такі ж самі, бідні батьки мої… Я думала, що відправляють у місце, де мене будуть тримати, наче звіра в клітці, та щей далеко від дому. Але все виявилося зовсім інакше. Коли я приїхала туди, то одразу зрозуміла, що це зовсім інший рівень. Там були не просто лікарі, а справжні люди з великими серцями, які дійсно розуміли, через що я пройшла. Ця клініка була, як казка, чесно. Персонал завжди посміхався, але не тією фальшивою посмішкою, яку я бачила раніше, а щирою, теплою, я це реально відчувала. Лікарі були чуйними, уважними, з кожним розмовляли, ніби з другом. Вони не дивилися на мене, як на чергову проблемну пацієнтку, а як на людину, яка потребує допомоги і підтримки. З перших днів я відчула себе, ніби потрапила у безпечне місце, де ніхто мене не буде засуджувати чи ображати. Це було щось нове для мене, мені навіть не хотілося тікати, як було після лікування лікарів-наркологів у Тернополі. Я розуміла, що тут мені дійсно хочуть допомогти, а не просто закрити на деякий час, щоб я не заважала. Ті 9 місяців пройшли, наче один довгий і непростий, але важливий етап мого життя. Кожен день був кроком до змін і я навіть це відчувала. Лікарі постійно підтримували, підказували, як краще впоратися з тягою до алкоголю, як себе вести, чим себе зайняти, постійно щось пропонували, слухали, допомагали справлятися з моїми емоціями. Вони ніколи не говорили, що я «погана» чи «все втратила», як це було раніше. Не залякували, типу, ти помреш скоро, якщо не перестанеш пити. Навпаки, кожен раз казали, що я можу все змінити, якщо цього захочу. Часто ми з лікарями розмовляли про моє життя до алкоголю, про те, як все почалося, і це було, як якесь очищення. Також я розказувала про невдалі спроби лікування і кодування від алкоголю в Тернополі. А вони не тиснули на мене жодного разу, не нав’язували своїх думок, просто слухали і давали поради, коли це було потрібно. Я відчувала, що це не просто робота для них, а щось більше. Це було вперше за багато років, коли я відчула справжню підтримку і віру в те, що я можу жити по-іншому.
Я була там довгих 9 місяців, але жодного разу не було думки, що треба тікати або кинути все. Зміни, повторюсь, були кожного дня. Вони поступово підходили, але були постійними. Спочатку стало легше контролювати свої емоції, потім зникле це постійне бажання випити. Коли я проходила лікування алкоголізму у Тернополі, всі рази, такого не було навіть близько. З часом я почала помічати, що мені вже не хочеться пити, що я можу жити без цього. І це було дивовижне відчуття – ніби мене знову запустили в цей світ, тільки вже без того постійного туману в голові.
Тепер вже минуло три роки, як я твереза. І знаєш що? Це відчуття просто неймовірне! Кожного ранку прокидаєшся без того жахливого відчуття похмілля, без страху, що знову зробиш щось дурне. Я живу повноцінним життям, у якому більше немає місця для випивки. Батьки нарешті можуть зітхнути з полегшенням, бо вони бачили, що це був довгий шлях, але він привів мене до тверезості. Тепер можна забути про номери телефонів клінік у Тернополі для виведення з запою, наркодиспансерів для того щоб піти на чергове лікування алкоголізму, але провальне. Але я тепер часто згадую той період у «Матерях проти залежностей» з вдячністю. Якби не ті чудові лікарі, я б, мабуть, уже не була тут. Вони подарували мені другий шанс, і я більше не збираюся його втрачати. Тепер я пам’ятатиму їх, їхню адресу. Ця клініка знаходиться у Рівному на вулиці Горохович Антоніни, 19. Для мене це мої рятівники. До речі, батьки спершу зв’язалися з ними по телефону, телефони взяли з сайту, який я вище залишала, ось ці – (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71.
На останок хочу побажати всім витримки і сміливості. І пам’ятайте, алкоголізм – це страшно, але з цим можна боротися. Все у ваших руках!