Як я практично спився. Розповідь про моє лікування алкоголізму в Тернополі і Рівному
Як я практично спився. Розповідь про моє лікування алкоголізму в Тернополі і Рівному
Привіт, мене звали Петро, я народився і довго прожив в Тернополі, перше кохання, перші розчарування, перші п’янки. Власне, і перше моє виведення з запою в Тернополі відбулось) Що там вже говорити, і перше лікування алкоголізму в Тернополі пройшов))
Корочє, жив там своє життя, знаєте, зараз коли і приїжджаю, то відчуваю, що місто моє рідне, кожна вуличка знайома. Коли був молодшим, мріяв стати музикантом, грав на гітарі в парку, дівчата посміхалися))) Але життя пішло трохи не так, як хотів. Ще недавно мої дні були схожі один на одного. Вранці прокидався, дивився у вікно, а там те саме небо, ті самі будинки… Заходив до сусіда Михайла, він був такий самий, як я. Йшли на вулицю, сідали на лавку, балакали про життя, про те, як було колись. Ну, і пили горілку або вино. Часто згадували молодість, як гуляли по місту, співали пісень. Але то було давно. Тоді у нас були інші турботи. Я кожен день заходив до крамниці, брав пляшечку, щоб легше думалося. Знав, що то не добре, але таке життя було – так я собі думав.
Моя жінка пішла від мене років десять тому. Не витримала мого способу життя. Перед тим поставила ультиматум: або проходжу кодування від алкоголізму, або вона йде від мене. Ми навіть один раз сходили до лікаря-нарколога у нас в Тернополі. Але я послухав, які можуть бути наслідки після кодування від алкоголізму і просто встав і пішов геть. До магазину і додому дивитись ТВ і пити свої улюблені компотики (50 гр горілки + 100 гр солодкої газводи). Корочє, ми розлучились.
Діти виросли, поїхали до Києва, працювали там, мають свої сім’ї. Рідко дзвонили, коли я пиячив, але я не ображався. У них своє життя, у мене своє. Іноді думав, що треба щось змінити, але важко було себе заставити. Та й кому я потрібен був такий? В мене вже спосіб життя склався і мене все влаштовувало, якщо чесно. Ще я не викидавгроші за якийсь стрьомний укол від алкоголізму, ціна якого тоді мене лякала. Тобто кожного дня витрачати гроші на алкоголь – нормально, а щось зробити зі своїм станом – це ненормально. Так я тоді вважав. Зараз, коли я вже 3 роки я не вживаю спиртне, я вважаю зовсім по-іншому.
Вечорами сидів біля озера, дивився на воду. Вона була спокійна, як і я. Місто засинало, а я залишався наодинці зі своїми думками. Буває зустріну якогось старого знайомого, перекинемось словом, хильнемо, посміємося, якимось новинами обміняємось. Але всередині було пусто. В основному, люди проходили повз, ніхто не зупинявся. Мабуть, так і мало бути.
Бувало, що снилися яскраві сни, ніби знову молодий, повний сил. Прокидався – а реальність інша. Але нічого, звик вже. Головне – прожити день, щоб була копійка на випивку, а там буде видно. Часом думав повернутися до музики, може десь полабати, але руки вже не ті, та й слух підводив. Та й коли? Я просто вважав, що життя просто пройшло швидко, не встиг оглянутися – ну і нехай.
Дні тягнулися один за одним, як поїзди на вокзалі. Зранку відкривав очі і перше, що приходило в голову – де б дістати пару гривень на пляшку. Сусіди вже не пускали до хати, родичі відвернулися. Михайло, той що сусід, взагалі переїхав кудись, казали, що до Львова. А я лишився сам зі своїми думками і пляшками. Часом заходив на вокзал, там можна було підзаробити, допомогти комусь з валізою чи просто попросити копійку. Люди дивилися скоса, але мені було байдуже. Головне – зібрати на чергову дозу. Так, саме на дозу, тому що алкоголік – це той самий наркоман, але його наркотик легальний. Не просто так проходить лікування алкоголізму в цих самих медичних установах, де і наркомани лікуються.
Вечорами сидів на лавці біля під’їзду, дивився, як життя проходить повз мене. Молодь сміялася, гуляла, а я вже й забув, як то – радіти.
Одного разу прокинувся в парку, не пам’ятав, як туди потрапив. Голова тріщала, в кишенях пусто. Раптом зрозумів, що далі так не можна, але сил змінитися не було. Зустрів старого товариша, він подивився на мене і не впізнав спочатку. Сказав, що я зовсім здав, треба щось робити. Але що робити, коли бажання жити майже нема?
Думав про дітей, про те, як вони там у Києві. Може, їм краще без мене. Жінка давно знайшла собі іншого, та я її і не звинувачував. Хто захоче жити з таким, як я? Повертався додому, а вдома пусто і холодно. Ні душі. Тільки пляшка чекала на столі.
Так минали дні, тижні, місяці. Здоров’я погіршувалося – типові наслідки алкоголізму, але я не звертав уваги. Лікарі? Та що вони можуть сказати нового? Знав, що сам себе вбиваю, але не міг зупинитися. Просто продовжував плисти за течією, без мети і без надії. Отак і жив, якщо це можна було назвати життям. Чекав, коли все скінчиться, навіть смерті не боявся. Навіть тоді здавалося, що вона була б полегшенням. Але, слава Богу, доля мала інші плани.
Одного вечора, коли сидів на своєму звичному місці біля озера (Тернопільський став), підійшов до мене незнайомий чоловік. Сів поруч, запитав, чи не хочу поговорити. Спочатку хотів відмахнутися, але щось в його погляді змусило мене залишитися. Розговорилися. Виявилося, що він колись був таким, як я, але зміг вибратися з тієї ями.
Він розповів про центр допомоги, де людям, як я, дають шанс на нове життя. Не знаю, чому, але вирішив спробувати. Може, тому що втрачати вже було нічого. Наступного дня пішов туди. Було важко, хотілося втекти, повернутися до звичного. Але щось тримало мене. Він розповів про наркодиспансер в Тернополі, де людям, як я, дають шанс на нове життя. Не знаю, чому, але він залишив мені номер телефону однієї клініки, який я засунув у кишеню піджака і забув про нього. Життя продовжувалося так само: прокидався зранку з важкою головою, шукав де б дістати грошей на чергову пляшку. Дні зливалися в один безкінечний потік.
Але потім настав той запій, якого я ще не знав. Почалося все з того, що на день народження давнього знайомого, теж алкоголіка, я випив більше звичного. Наступного ранку прокинувся з сильним тремтінням у руках і невгамовною жагою. І хоча ці симптоми мені були дуже знайому, у цей раз вони були в десятки раз гіршими. Здавалося, що весь світ крутиться, а я не можу знайти опори. Пішов до магазину, взяв ще пляшку, сподіваючись, що стане легше. Але це тільки погіршило ситуацію.
Протягом тижня я майже не їв, лише пив. Стан погіршувався з кожним днем: серце калатало, тиск скакав, руки тряслися так, що не міг втримати склянку. Вночі мучили кошмари, ввижалися якісь тіні, голоси. Сусіди почали стукати в двері, питати, чи все гаразд, але я не відповідав. Відчував, що ще трохи – і це кінець. Одного разу, коли вже не міг встати з ліжка, згадав про той номер телефону. З великими зусиллями знайшов його в кишені піджака. Руки тремтіли так, що ледве набрав цифри. На тому кінці дроту відповів спокійний голос. Пояснив свою ситуацію, і вони сказали, що можуть допомогти.
Через годину до мене приїхала бригада. Вони допомогли мені вийти з квартири, завезли до клініки. Там поставили крапельниці, дали якісь ліки. Так я вперше пройшов виведення з запою в Тернополі. За все це взяли 3000 гривень. Грошей майже не було, довелося дзвонити колишній дружині і дітям, щоб скинули потрохи. Я думав, пошлють куди подалі, але вони всі допомогли, на мій величезний подив. А потім в цьому наркодиспансері запропонували безкоштовне лікування від алкоголізму. Сказали, що це шанс змінити життя. Погодився, хоч і не був впевнений, що це допоможе. Лікування було важким – дуже суворий режим. Відчував себе ніби в тюрмі. Їжа несмачна, умови спартанські. Інші пацієнти були замкнуті, кожен у своїх проблемах. Час тягнувся неймовірно повільно. Коли нарешті випустили, відчув полегшення. Але не встиг дійти додому, як ноги самі привели мене до магазину. Купив пляшку, думаючи, що від одного разу нічого не буде. І так все почалося знову. Ходив по місту, дивився на людей, навіть намагався читати книжку. Але на четвертий день почало ломати. Руки тряслися, голова боліла, ніби молотком стукають. Сидів на лавці і думав: «Ну чого ж так тяжко?». Але розумів, що більше не поїду на лікування алкоголізму. Хотів просто забутися, відключити мозок. Пив місяцями, день за днем. Гроші закінчувалися швидко, доводилося позичати, продавати речі з дому. Старий телевізор, годинник батька, навіть гітару віддав за копійки.
Пробував зайнятися чимось іншим: ходив на ринок, допомагав розвантажувати машини. Але все одно ввечері знаходився в компанії пляшки. Люди відверталися, знайомі переходили на інший бік вулиці. Ставав самотнім навіть серед натовпу. Одного разу вирішив: «Все, більше ні краплі!». Замкнувся вдома, викинув усю випивку. Перші дні тримався, навіть їсти почав нормально. Але знову на четвертий день не витримав. Ноги самі понесли до найближчого бару. Там зустрів таких самих, як я, і пішло-поїхало. Здоров’я ставало гіршим. Часто хворів, лікарі попереджали про наслідки алкоголізму. Але мені було все одно. Життя втратило сенс, і я не бачив виходу. Думав, що так і проживу решту днів у цьому тумані.
Часом снилися дивні сни, ніби я знову молодий, граю на гітарі, навколо друзі. Прокидався – і реальність била по обличчю. Пробував знову кинути, але історія повторювалася. Більше п’яти днів не витримував, і знову запій на місяці. Родичі вже не спілкувалися зі мною. Діти не відповідали на дзвінки. Відчував себе покинутим, нікому не потрібним. Але сам розумів, що винен у цьому. Пробував знайти підтримку, але не знав де.
Одного дня, коли сидів у своїй холодній квартирі, почув стук у двері. Відчинив – на порозі стояв мій старший син. Спочатку подумав, що це марення, але ні – він був реальний, живий. Сказав мені: «Тату, я тут, щоб допомогти тобі». Серце тьохнуло, сльози навернулися на очі. Він приїхав не сам, а з лікарями-наркологами, але не з Тернополя, а з Рівного. Вони увійшли до хати, подивилися на мене з розумінням. Вони поставили мені крапельниці, дали якісь ліки. Стабілізували мій стан, корочє, рівняни зробили мені виведення з запою в Тернополі)) Голова стала яснішою, тіло перестало тремтіти. Син весь час був поруч. Я відчував, що не сам, що є ще хтось, кому я не байдужий.
Після того, як мені стало краще, син запитав, чи погоджуюся я поїхати з ним на лікування алкоголізму в Рівне. Довго не думав – кивнув головою. Ми поїхали в Рівне, в приватну клініку «Матері проти залежностей». Всю дорогу я спав. Там мене зустріли привітно. Протягом півтора місяця я проходив курс лікування. Було важко, інколи нестерпно. Перші дні мучили безсоння і тривога. Але лікарі і психологи підтримували мене. Займався спортом, ходив на групові заняття, де ми ділилися своїми історіями. Вчився знову радіти простим речам. Син оплатив усе лікування. Я спочатку соромився, але він казав: «Тату, це найменше, що я можу для тебе зробити». Його підтримка давала мені сили продовжувати. Ще треба додати, що за кодування від алкоголізму в Тернополі ціна вища, аніж в Рівному в цьому закладі цілий курс!
Після виходу з клініки життя почало налагоджуватися. Повернувся до Тернополя, але вже іншою людиною, але все ж вирішив більше там не жити. Все продав, що мав, і переїхав у Рівне. Знайшов роботу в місцевій майстерні, де ремонтував музичні інструменти. Знову став брати до рук гітару, іноді граю місцевому кафе по вечорах, але більше все ж ремонтую) Познайомився з жінкою на ім’я Марія. Вона працювала в тій же майстерні, що і я. Ми почали спілкуватися, гуляти разом. Вона знала про моє минуле, але прийняла мене таким, яким є. Через рік ми одружилися. Зараз ми чекаємо на дитину) Відчув, що життя набуло нового сенсу. Вже три роки, як я не п’ю. Кожен день дякую синові за те, що він тоді прийшов до мене і відвіз на лікування алкоголізму з Тернополя в Рівне. Ми стали ближчими, часто спілкуємося. Тепер маю можливість бачити онуків. Робота приносить задоволення, музика знову стала частиною мого життя, моя кохана – моє життя.
Дивлюся на своє минуле і розумію, як далеко зайшов у внутрішньому падінні. Але тепер знаю, що ніколи не пізно змінитися. Життя дало мені другий шанс, і я його не втратив. Якщо зустріну когось, хто потребує допомоги, обов’язково простягну руку. Бо знаю, як важливо мати поруч людей, які вірять в тебе. А якщо вам це треба, залишу сайт доброї клініки і їхні номери телефону:
https://narkohelp.com.ua/likuvannya-alkogolizmu-ternopil-czina-vidguky/
(099) 000-46-71
(097) 000-46-71
Вірю, що і у вас все вийде!