Як я проходила лікування алкоголізму в Ужгороді, Мукачево і Рівному

Як я проходила лікування алкоголізму в Ужгороді, Мукачево і Рівному

Мене звати Марійка, я родом з Ужгороду, і так сталося, що з 14 років почала пити. А хто кінця 80-х і початку 90-х років народження не почав в такому віці? Мало знайдеш! Спочатку то було невинно, просто з цікавості, з друзями. Ну, знаєте, як то буває – десь на дискотеці чи на святі чарочку випила, сміялися, розважалися. Але потім якось та чарка стала постійним супутником мого життя. Ніби й не помітила, як то все захопило мене. А потім і лікування алкоголізму в Ужгороді проходила, а згодом і був реабілітаційний центр в Мукачево… Ну зрозуміло що не зразу, а згодом, але…
До 35 років я вже зовсім спилася. Щодня починала з горілки, бо інакше навіть встати з ліжка не могла. Всі навколо мене вже давно відвернулися, бо що їм з мене було? Ні родини, ні роботи, тільки пляшка та пусті обіцянки собі, що «завтра кину». А завтра все одно знову те саме. Здоров’я моє вже зовсім пішло нанівець. Руки трусилися так, що ложку не могла втримати, серце билося, як скажене, а печінка так боліла, що ночами не спала. Шкіра стала сірою, обличчя зморщене, ніби мені не 37, а всі 60. Дивилася в дзеркало і не впізнавала себе. Зуби майже всі полетіли, волосся випадало. Лікарі в одному наркодиспансері в Ужгороді вже й не знали, як мені допомогти, бо хто б хотів мати діло з такою, як я? Всі знайомі й сусіди тільки дивилися з жалем і відверталися. Хоча кого я обманюю — вони просто мене цуралися і гидували мною.
Жила в якомусь жахливому колі: день починався з похмілля, потім пляшка, далі – або десь знепритомнію, або засну, а потім знову те саме. Не було вже ні радості, ні надії, тільки порожнеча і темрява. І якби хтось тоді сказав, що я так докочуся, ніколи б не повірила. Але життя пішло так, як пішло, і тепер я тут, де є. Але знаєте, життя може йти так, як йде, але завжди є шанс щось змінити. Зараз я вже не п’ю три роки, і це не просто слова. Вдалося мені вирватися з того пекла завдяки медичному центру «Матері проти залежностей» у Рівному. Якось випадково про них почула і вирішила спробувати там пройти лікування алкоголізму, бо вже не було до кого звертатися. Вони допомогли мені повернутися до життя, і я вдячна за це щодня. Зараз почуваюся значно краще, хоча шлях був нелегкий. Але про те, як саме це сталося і що довелося пройти, розкажу далі. Бо ця історія варта того, щоб її почули.
А тепер більш подробиць.
Народилася я, як мені довго здавалося, в звичайній сім’ї в Ужгороді, але, як зараз розумію, не в дуже благополучній. Батько пив з ранку до ночі, а коли був під градусом, ставав зовсім іншою людиною. Мама не раз отримувала від нього на горіхи, і я теж не раз ховалася під ліжком, коли він приходив додому в поганому настрої. Мама робила все, що могла, щоб витягнути нас з того болота, але батько був справжньою бідою для нашої родини. Він бив її, а потім плакав і обіцяв, що більше так не буде. Але все повторювалося знову і знову. Мама навіть водила його до якогось монах який лікує від алкоголізму на Закарпатті, але це, як ви зрозуміли, нічого не дало.
Від такого життя я рано почала шукати втечу. В школі не була відмінницею, але старалась триматися. Найгірше було, коли всі почали говорити про те, що я з родини алкоголіків. То було важко чути, особливо, коли це казали в очі. І вчителя теж дозволяли собі такі слова… Але якось так вийшло, що вирішила, що краще бути, як всі, ніж весь час чути ті приниження. Перший раз я спробувала випити, коли мені було 13 років. Було то на шкільній дискотеці, куди я дуже хотіла піти. Тоді мені подобався один хлопець, старшокласник, і я хотіла йому сподобатись. Побачила, що всі п’ють щось з пластикових стаканчиків, і вирішила не відставати. Мене тоді підмовили спробувати вино. На смак воно було не дуже, але я вдала, що все нормально. Хотілося бути дорослою, крутою, щоб мене прийняли в компанію.
Такий був той мій перший крок до алкогольного життя, а значить, згодом і до лікаря нарколога в Ужгороді. На тій дискотеці я намагалася поводитися, як всі інші – сміялася, танцювала, навіть не помітила, як почала відчувати себе більш розслаблено. Хлопець, який мені подобався, навіть звернув на мене увагу, і то для мене було як нагорода. Я тоді ще не розуміла, до чого все це призведе. Після того разу все пішло швидко вниз. Вже через кілька місяців на кожній дискотеці я шукала нагоду випити, бо тоді ставало веселіше, легше, я забувала про рідних, про алкоголіка-батька. І хлопці більше звертали увагу. Але згодом це вже стало звичкою. Я хотіла втекти від свого нещасного життя вдома, від того бруду, що був навколо мене, від криків і сліз. Алкоголь став для мене тим, що допомагало забутися, хоч і на короткий час. І з кожним разом все більше затягувало в ту безодню.
Перший хлопець, з яким я серйозно зустрічалася, здавався мені добрим і уважним. Але як тільки випивав трохи більше, то перетворювався на справжнього звіра. Одного разу він мене так вдарив, що я аж знепритомніла. Після того ще кілька днів ходила з синцем під оком, але чомусь не кидала його. Думала, що сама винна, що його розсердила, і тому заслужила. Потім був інший, який взагалі не вмів стримувати свої емоції. Він бив мене за кожну дрібницю, за кожне слово, яке йому не подобалось. Я намагалася тікати від нього, але потім знову поверталася, бо він був єдиний, хто хотів бути зі мною, коли я була напідпитку. Здавалося, що без нього я взагалі ніщо.
Так все і йшло – міняла хлопців, як рукавички. Кожен наступний був гіршим за попереднього. Всі вони вміли тільки пити і битися, в тому числі зі мною. Жоден не любив мене по-справжньому, і я це знала, але залишалася, бо не мала куди піти. Вони били мене, кричали, що я нікчемна, а я мовчала і терпіли, бо думала, що іншого життя для мене немає. Хоча деякі люди мне вже говорили про потребу пошуку реабілітаційного центру на Закарпатті.
Якось одного разу мене так побили, що довелося лежати в лікарні. Руки, ребра, все було в синцях. Лікарі питали, що сталося, але я брехала, що впала, бо боялася сказати правду. Думала, що мене ніхто не зрозуміє, і нікому до мене нема діла. З лікарні вийшла і знову повернулася до того самого хлопця, бо не знала, що робити далі. Він вибачився, приніс квіти, обіцяв, що більше так не буде, і я, дурна, повірила.
Знаєте, до чого я докотилася? До того, що почала продавати себе за гроші. Спочатку думала, що це просто вихід із ситуації, бо гроші треба були, а працювати ніде не могла – кому я потрібна така? Гроші йшли прямо на алкоголь, більше ні на що. Як тільки отримувала гроші, відразу купувала пляшку, бо без того вже не могла. Спочатку було дуже важко переступити через себе, але потім я перестала думати про те, що роблю. Бо алкоголь затьмарював усе, і мені було байдуже, що відбувається. Але одного разу трапився клієнт, який був ще гірший за всіх моїх попередніх хлопців. Він був жорстокий і зовсім не зважав на мене. Бив, як хотів, і знущався до того, що я знову опинилася в лікарні. На цей раз було гірше, ніж раніше. Мене підібрали з вулиці, вся в синцях і ранах, ледь жива.
Після того лікарі вже не могли мовчати, і мене направили до державного реабілітаційного центру в Ужгороді. Я спочатку думала, що може це мій шанс виплутатися, але в тому центрі було ще гірше, ніж я собі уявляла. Там панувала суворість, і відношення до нас було, як до злочинців. Ніхто не намагався зрозуміти чи допомогти, всі тільки наказували і зневажали. Два тижні я терпіла, намагалася якось впоратися, але кожен день там був, як каторга. Здавалось, що замість того, щоб допомогти, мене просто ламають ще більше. Всі ті методи, які вони використовували, були для мене просто нестерпні. Я не витримала і в один з днів втекла. Просто зібралася і пішла, бо розуміла, що в тому місці я не виживу. Втекла, не знаючи куди, але знала одне – повернення до минулого більше не було. Але й що робити далі, я також не знала.
Після того, як втекла з державного наркодиспансеру в Ужгороді, я зовсім не знала, що робити і куди йти. Відчаю не було меж, і я вирішила звернутися до мами. Зателефонувала їй, плакала, просила допомоги. Вона, хоча і була дуже розчарована моїм життям, не змогла залишити мене в біді. Мама знайшла приватний реабілітаційний центр у Мукачево і вмовила мене поїхати туди. Вона сподівалася, що зміна обстановки, віддаленість від дому допоможуть мені почати все з нуля. Коли я приїхала до Мукачево, то одразу відчула різницю. Центр був чистий, з комфортними умовами, і персонал був набагато привітніший, ніж у державному закладі. Тут до мене ставилися як до людини, а не як до проблеми. Весь час було затишно, спокійно, але одна річ була не дуже (тоді я це не розуміла) – тут майже не приділяли уваги психотерапії. Лікування алкоголізму зосереджувалося на фізичному стані, крапельниці, медикаменти – все це було на високому рівні, але з моєю головою і серцем ніхто не працював. Я відчувала, що щось не так, що тільки фізичного лікування недостатньо, але не знала, як про це сказати. Я починала відчувати себе краще фізично, але всередині залишалася порожнеча.
Через два тижні, коли мене виписали, я відчула, що щось змінилося, але не в глибину. Ті ж самі проблеми, ті ж самі страхи і бажання втекти залишилися зі мною. Я протрималася кілька днів, але потім знову впала в ту ж саму яму. Вперше запила прямо на вокзалі, коли поверталася додому. Всі ті зусилля, всі ті обіцянки собі і мамі – все пройшло марно. Знову пляшка стала моїм єдиним «другом».
Одного дня, коли я вже знову запила і блукала вулицями Ужгороду, випадково зустріла старого товариша по чарці. Його звуть Міша, і я не бачила його вже кілька років. Зраділа, що побачила знайоме обличчя, і відразу запропонувала випити разом. Але, на моє здивування, він відмовився. Сказав, що вже півтора року як не п’є. Я тоді просто не могла повірити – Міша, який завжди був не проти, раптом став тверезим?
Ми почали говорити, і я розповіла йому, що вже двічі проходила лікування алкоголізму в Ужгороді і Мукачево, але мені це не допомогло. Я була на межі відчаю і сказала, що не знаю, що робити далі. Міша уважно мене вислухав і запитав, чи дійсно я хочу кинути пити. Я відповіла, що звичайно хочу, але просто не знаю, як. Тоді він сказав, що знає місце, де мені можуть справді допомогти – реабілітаційний центр у Рівному під назвою «Матері проти залежностей». Там йому допомогли вибратися з тієї самої ями, в якій я зараз перебувала.
Міша запропонував допомогу, але спочатку треба було пройти виведення із запою в Ужгороді в місцевій клініці, бо в такому стані їхати було небезпечно. Я погодилася, хоч і не зовсім вірила, що це щось змінить. Просто вирішила плити по течії. В місцевій клініці мене поставили на ноги – крапельниці, медикаменти, і через кілька днів я вже відчувала себе трохи краще. Після цього Міша допоміг мені зібратися і поїхати до Рівного.
Коли ми приїхали до центру «Матері проти залежностей», я відразу відчула, що тут була не просто клініка, а справжній дім для тих, хто шукав порятунку. Персонал зустрів мене з розумінням і підтримкою, вони відразу почали працювати зі мною як з людиною, яка потребує допомоги, а не просто пацієнтом. Тут було затишно, чисто, і головне – відчувалася атмосфера турботи.
Мені призначили курс лікування на три тижні. Спочатку знову крапельниці, щоб повністю вивести токсини з організму. Але найбільше мене вразило те, що тут приділяли величезну увагу психотерапії. Я проходила індивідуальні сесії з психологом, які допомогли мені зрозуміти, чому я пила, що мене до цього штовхало. Це було не просто лікування тіла, а й душі. Вони допомогли мені розібратися в своїх страхах, болях, і знайти нові способи боротьби зі стресом. Мені зробили якісне кодування від алкоголізму.
Крім того, я брала участь у групових заняттях, де зустріла інших людей з подібними проблемами. Ми разом ділилися своїми історіями, підтримували один одного, і це давало мені силу йти далі. Тут я відчула, що я не одна, що є інші люди, які також борються за своє життя.
За ці три тижні я змінилася до невпізнання. Мій організм почав відновлюватися, і я стала відчувати себе краще фізично. Але найголовніше – я стала знов подобатись собі у дзеркалі. Я навчилася жити без алкоголю, знову відчувала радість від простих речей, від спілкування з людьми, від того, що просто прокидаюся вранці без похмілля. Коли закінчився курс, я вже знала, що це новий початок мого життя.
Після лікування Міша допоміг мені повернутися додому. Але цього разу я повернулася іншою людиною – без пляшки в руках, з ясною головою і з надією на майбутнє. Зараз я вже не п’ю більше двох років і дякую Богу і «Матерям проти залежностей» за те, що врятували мене від самознищення.
Якщо ви не бачити світла в кінці тунелю, зайдіть на цей сайт: narkohelp.com.ua