Будинок престарілих, Рівне: оберіть найкраще
Моя історія і знайомство з будинком престарілих у Рівному
Привіт. Мене звати Марія. Хочу поділитися де чим із вами. Мова піде про будинок престарілих у Рівному. Доля іноді складається так, як ніколи не здогадувався би. У нас раніше була велика сім’я. Я, мама, бабуся, дідусь, тітка, брат. У брата вже давно своя сім’я і живе він за кордоном. Як і я зараз. Хоча думала, що моє життя складеться зовсім по іншому. Все почало руйнуватися один за одним. Спочатку померла бабуся. Її серце просто не витримало одного ранку. До останнього вона здавалася міцною, незламною. Вона була як скеля – завжди поряд, завжди готова підтримати. Коли я була дитиною, бабуся вставала рано, щоб заплітати мені коси, готувала смачний борщ, і кожен її жест був сповнений любові. Вона була тією, хто завжди мав відповідь на будь-яке питання. Але навіть найміцніша скеля одного дня може розколотися. Її смерть прийшла тихо, без попереджень, як ніч, що накриває день. Лікарі сказали – «старість», але як може бути поясненням одне слово, коли серце в тебе стискається від думки, що її більше немає? Вона ніколи не потребувала догляду, як наприклад зараз надають догляд за пристарілими у будинках для людей похилого віку. Вона тільки одного разу поїхала у пансіонат для престарілих на відпочинок, то скоріше як у санаторій. Вона була сильна і от її не стало. Дідусь не витримав її втрати. Вони були разом понад 50 років. Він завжди казав, що бабуся – це його світло. Коли її не стало, дідусь змінився. Він почав швидко слабнути, його ноги втрачали силу. Спочатку він просто втомлювався швидше, ніж зазвичай, а потім навіть коротка прогулянка стала для нього нестерпною. Лікарі припускали, що це неврологія, але справжня причина була в іншому – у серці, що розірвалося від горя. Він протримався лише рік. Останніми його словами до мене було: «Не засмучуйся за мене. Усе своє я прожив». У ту мить я зрозуміла, що не важливо, скільки ти готуєшся до втрати, вона все одно розриває тебе навпіл. Коли він був слабий, у мене думки навіть не виникало про будинок престарілих, ми з мамою йому самі допомагали, доглядали. Мені здавалося, що будинки інтернати для престарілих та інвалідів – це щось погане.
А потім мама… її смерть була довгою і болісною. Онкологія. Вона завжди була сильною. Я пам’ятаю, як вона поверталася додому пізно ввечері після роботи, стомлена, але усміхнена. Мама могла впоратися з будь-якими труднощами – принаймні так мені здавалося. Коли їй поставили діагноз, я не повірила. Вона спочатку теж відмовлялася це приймати. Лікування виснажувало її: хіміотерапія зробила її худою, слабкою, але навіть тоді вона намагалася жити для мене. Одного разу, коли ми сиділи на кухні, вона сказала: «Марійко, я хочу, щоб ти пообіцяла мені одну річ – не бійся жити без мене». Як можна було це обіцяти? Як можна уявити своє життя без тієї, хто завжди був твоїм фундаментом? Але її не стало. Її останнє «я люблю тебе» назавжди залишилося в моїй пам’яті.
Тітка залишилася останньою з моєї родини, для якої я згодом знайду приватний будинок престарілих. Вона була іншою – завжди життєрадісною, трохи запальною, але доброю. Після маминої смерті ми зблизилися ще більше. Але одного дня інсульт забрав у неї все. Вона вижила, але її життя змінилося. Її тіло стало мов клітка. Вона вже не могла рухатися без сторонньої допомоги. Її обличчя втратило симетрію, але її очі залишилися такими ж розумними. Вона сприймала це як покарання. У ті дні я доглядала за нею. Це був інший рівень любові – важкий, виснажливий, але справжній. Я бачила, як вона бореться, як стискає зуби, коли я допомагаю їй сідати, як ховає сльози, коли я знову нагадую їй про ліки. Про якийсь Рівненський геріатричний пансіонат ще зарано було думати…
Мій брат? Він жив своїм життям десь далеко. Його допомога зводилася до грошей, і я не мала права дорікати йому. Ми всі маємо свої шляхи. Але, чесно кажучи, іноді мені хотілося, щоб він був поруч. Не тому, що мені потрібна була його допомога, а тому що я не хотіла бути одна. Я не хотіла, щоб тітка відчувала себе покинутою. А навіть приватні будинки престарілих викликали тоді ще страх, чомусь.
Тоді і у мене з’явилася пропозиція роботи за кордоном. Новий шанс, нове життя. Я довго вагалася. Як я могла залишити тітку? Але вона знала. Вона бачила мій біль і якось сама сказала: «Марійко, ти повинна. Я не хочу, щоб ти була прив’язана до мене. Я вже пожила своє життя». Її слова були як ніж, що різав по живому. Але я знала, що вона права.
Останній день, коли я відвезла її до будинку престарілих, залишився в моїй пам’яті назавжди. Вона тримала мою руку, її пальці були слабкими, але наполегливими. «Живи, Марійко», – сказала вона. Я розуміла, що для неї це було так само важко, як і для мене. Але у тому пансіонаті для престарілих у Рівному вона пробула недовго. Я не знаю, чи це я була надто довірлива, чи просто хотіла вірити, що зробила для неї найкращий вибір. Я шукала місце, де їй буде спокійно, де за нею доглядатимуть люди, які вміють піклуватися про таких, як вона. Мені здалося, що цей дім для престарілих був саме таким. Чисті кімнати, затишний сад, усміхнені медсестри, які привітно вітали мене під час огляду закладу. Місце виглядало майже ідеальним. Але іноді те, що виглядає добре ззовні, приховує всередині свої тріщини.
Я була впевнена, що тітці там буде краще. Вдома вона проводила дні у самотності, доки я працювала, а тут на неї чекали регулярні обіди, процедури, компанія інших людей. Вона більше не мала сидіти у своїй кімнаті, дивлячись у вікно, годинами. Тому, коли я вперше залишила її у цьому будинку пристарілих, це було важко, але я думала, що роблю правильний вибір.
Минуло кілька місяців. Ми регулярно зідзвонювалися, і хоча тітка завжди намагалася говорити про те, що все добре, я помічала у її голосі нотки суму. Її відповіді ставали коротшими, наче вона боялася сказати щось зайве. Одного разу вона сказала, що медсестра забула дати їй ліки. Іншим разом вона згадала, що їжа стала холодною до того, як її подають. Я намагалася не думати про це, але занепокоєння наростало.
Я вирішила відвідати її під час відпустки. Приїхавши у цей будинок престарілих в Рівне, я одразу помітила, що все виглядає інакше. У повітрі висів якийсь застійний запах – суміш старості, ліків і недбалості. Медсестра, яка зустріла мене минулого разу з привітною усмішкою, тепер виглядала роздратованою й втомленою. Я зайшла до кімнати тітки. Вона сиділа в інвалідному візку біля вікна, але її вигляд мене шокував. Її обличчя стало блідішим, очі мали вигляд порожніх колодязів. Вона виглядала слабкішою, ніж тоді, коли я привезла її сюди. На її руках були червоні сліди від тиску, немов її неправильно пересаджували з ліжка у візок. Одяг був пом’ятий, наче його довго не міняли. Я запитала про її здоров’я, але її відповіді були уривчастими. Вона дивилася на мене так, ніби боялася щось сказати про цей будинок для престарілих. Її мовчання говорило більше, ніж слова.
Я вирішила не робити поспішних висновків, але того дня залишилася у тому пансіонаті для престарілих довше, ніж планувала. Я спостерігала. Медсестри начебто були зайняті, але їм явно не вистачало часу на всіх. Пацієнти, які могли говорити, скаржилися, що їх не слухають. Тітці обіцяли прогулянку у саду, але цього так і не сталося. Її залишили в кімнаті наодинці, поки я не прийшла.
Увечері я поговорила з кількома іншими людьми, які жили в будинку престарілих з Рівненської області. Їхні історії мене злякали. Один чоловік сказав, що медсестри забувають змінювати йому бинти після процедур. Жінка, яка жила через коридор від тітки, розповіла, що їжу іноді подають настільки пізно, що люди просто засинають голодними. Усі ці речі здавалися такими дрібними, поки ти не розумієш, що це не просто недбалість – це байдужість до тих, хто беззахисний.
У ту ніч я не могла спати. У мене було відчуття провини, яке стискало груди. Як я могла залишити тітку тут? Вона була останньою людиною, яка залишилася у мене з родини, і я віддала її у найгірший будинок для людей похилого віку. Я намагалася переконати себе, що зробила це для її блага, але тепер усе здавалося помилкою. Наступного ранку я забрала тітку. Я не чекала жодних пояснень чи вибачень від персоналу пансіонату. І це навіть ще не державний дім престарілих, а приватний! Вони навіть не намагалися мене зупинити. Їм було байдуже. Я посадила тітку в таксі й привезла її додому. Її очі, які завжди були сповнені печалі останні місяці, здавалися вдячними, хоча вона й не сказала нічого.
Але що робити далі, я не знала. Моя відпустка закінчувалася, і я мала повертатися на роботу. Вона не могла залишатися сама, а я не могла залишити свою кар’єру, яка тільки почала ставати стабільною. Вибір знову стояв переді мною, і цього разу він здавався ще важчим.
Коли я забрала тітку з того жахливого пансіонату для престарілих, ми повернулися додому. Це був наш тимчасовий прихисток, але він швидко перетворився на місце напруження й розгубленості. Я не знала, що робити далі. Усе моє життя зависло в якомусь дивному стані між страхом і провиною. Я відчувала відповідальність за тітку, але також знала, що не можу залишатися вдома назавжди. Робота чекала на мене за кордоном, і це було не просто джерело доходу, це було моє нове життя, мій шанс вирватися вперед. Дні тягнулися повільно. Я намагалася доглядати за тіткою самостійно, але швидко зрозуміла, наскільки це важко. Це не була просто турбота – це була безперервна робота, фізична й емоційна. Тітка мовчала більшу частину часу, але я бачила, що вона відчуває себе тягарем. Вона завжди була сильною жінкою, а тепер залежала від мене в усьому, і це ламало її. І, чесно кажучи, це ламало мене теж. Думати п о державні будинки для людей похилого віку навіть не починала, уявляючи собі що там коїться…
Одного вечора, коли я прокручувала в голові усі варіанти, які залишилися, я згадала про один сайт, на який натрапила коли по всій країні дивилась будинки престарілих, в Київській області, Волинській, Вінницькій, Львівській … Це був будинок престарілих у місті Рівне «Благодать» – https://pansionat-blagodat.com.ua/. Тоді я його відкинула, бо він здавався занадто ідеальним. Але тепер, коли мені не було до чого вчепитися, я вирішила дізнатися більше. Я почала читати відгуки про цей будинок престарілих, ціни дізнаватись. Люди описували, як їхні близькі, які колись були відчайдушно самотніми, відновлювались в цьому пансіонаті. Одні розповідали про стареньких, які починали малювати картини, інші – про тих, хто завдяки фізіотерапії знову почав ходити. Я була скептичною, але чим більше я читала, тим більше це звучало реалістично. Я вирішила зв’язатися з адміністрацією по телефону (098) 859-68-72 і попросила подробиці. Коли мені надали можливість приїхати й подивитися на їхній будинок престарілих у Рівне, я зрозуміла, що мушу це зробити.
Поїздка до «Благодаті» була моєю останньою надією. Знаходиться він на вул. Володимира Стельмаха, 28А. Коли я вперше побачила це місце, мене вразило, наскільки воно відрізнялося від усього, що я бачила раніше. Це не був похмурий будинок із блідими стінами й запахом ліків. Це був спокійний, затишний, сучасний будинок для людей похилого віку. Я познайомилася з керівницею, і вона провела мені екскурсію. Мені показали кімнати. Тут була бібліотека, кімната для творчості, багато чого. Я побачила, як працівники допомагають літнім людям, пояснюють їм щось із усмішкою, пропонують допомогу замість того, щоб механічно виконувати свої обов’язки. Мені розказали, що тут найкращий догляд за пристарілими у Рівному!
Я повернулася додому й сказала тітці, що знайшла інше місце. Вона не протестувала. Я думаю, вона довірилася мені. Коли ми приїхали до «Благодаті», вона здалася втомленою, але там її зустріли з такою увагою, що і я заспокоїлася. У перші дні я залишалася поруч, щоб переконатися, що все йде добре. І знаєте що? Це місце справді ідеальне!
Зараз я працюю за кордоном. Моя кар’єра йде вгору. Тітка досі живе у пансіонаті для престарілих в Рівному «Благодать» і коли я думаю про неї, я знаю, що вона в надійних руках. Ми регулярно спілкуємося, я приїжджаю до неї раз на кілька місяців. Вона завжди говорить, що я зробила для неї найкраще, що могла. І, нарешті, я сама в це вірю. У нашому житті було багато болю, втрат і сумнівів, але зараз, уперше за довгий час, усе добре!