Транспортування хворих у Рівному: куди звернутись
Історія з перевезенням лежачих хворих у Рівному і як ми знайшли для себе ідеальне медичне таксі
Всім привіт. Ділюся історією і відгуками про таксі для інвалідів у Рівному. Насправді, це виявилася доволі болюча тема. Моя мама інвалід. У неї серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом, які тягнуться вже понад десять років. Колись це було важко уявити, бо мама завжди була в русі, завжди мала якусь мету, і аж ніяк не думала, що колись буде пересуватися на таксі для інвалідів. Вона працювала в школі вчителем математики, мала репутацію суворої, але справедливої. Учні любили її за те, що вона вміла пояснювати складні речі просто, а ще за її неймовірне почуття гумору. У вільний час вона вела гурток шахів, організовувала для дітей походи та театральні вистави. Да, її енергії вистачало на трьох!
Але одного зимового ранку все змінилося. Я пам’ятаю той день до найменших дрібниць. Мороз, під ногами скрипить сніг. Мама поспішала до школи, бо була перевірка, а вона забула вдома кілька документів. Я ще сміялася, як вона вибігла з хати, згорнувши у шаль свої записи. А потім, за кілька годин, я побачила її в лікарні. Вона послизнулася на льоду біля автобусної зупинки й впала настільки невдало, що пошкодила хребет. Вона тоді була лежачою, а ви розумієте що тоді перевезення лежачих хворих у Рівному було на швидкій дуже проблемним. Лікарі спершу запевняли, що все буде добре: казали про операцію, реабілітацію, про якісь сучасні методи лікування. Але після першої операції потрібна була друга. Потім третя. Ті місяці перетворилися на роки боротьби за кожен сантиметр руху, за будь-який натяк на прогрес. Ми з мамою пройшли безліч лікарень, шукали фахівців, зверталися навіть до тих, хто здавався сумнівним, але мав «гарні відгуки». Та зрештою все звелося до того, що її ноги більше не слухалися. Тепер вона прикута до візка, а її пересування по місту – медичне таксі.
Мені було двадцять, коли це сталося. Батька на той момент вже не було з нами. Його не стало, коли мені було десять, і відтоді мама стала для мене всім. Вона працювала на двох роботах, щоб забезпечити мене. Її завжди вистачало: на домашні пироги, на перевірку моїх домашніх завдань, на обійми вночі, коли мені снилися кошмари. А тепер все це трималося на мені. Мама втратила не лише здатність ходити, а й частину свого звичного життя, потребуючи тепер постійно для пересування таксі для інвалідів у Рівному. І я відчуваю, як з кожним роком її біль стає не тільки фізичним, але й емоційним.
Тепер я працюю на двох роботах. Її пенсії ледь вистачає на ліки, підгузки, якісь дрібні витрати. Решту – одяг, продукти, оплату комуналки – беру на себе. Робота в магазині дає постійний дохід, але грошей, як завжди, не вистачає, тому підробляю в інтернеті вечорами. Це важко: постійно втомлена, іноді засинаю прямо за столом. Але найважче – це розриватися між усім. Вранці я допомагаю мамі піднятися з ліжка, приготувати їй сніданок, перевіряю, чи все гаразд, чи немає пролежнів, чи вона випила свої ліки. Потім біжу на роботу. Іноді серед дня доводиться кидати все, бо щось сталося: або мама погано себе почуває, або потрібно швидко везти її до лікарні. А тоді перевезення лежачих хворих у Рівному була окрема тема. Я тоді ще не знала про існування пансіонату «Благодать» і що в них ж чудове медичне таксі в Рівному, доступне, і дуже-дуже зручне. Зараз тільки їхніми послугами користуюсь. Якщо цікаво – ось вони https://pansionat-blagodat.com.ua/, знаходяться у Рівному на вулиці Володимира Стельмаха, 28а. Але транспортування хворих у Рівному в них легко викликати за телефоном: (098) 859-68-72.
Отже, поки що повернемось у часи, коли я ще не знала про «Благодать». Таксі для інвалідів тоді – це справжній стрес. У Рівному таких послуг тоді було обмаль. Ти телефонуєш, намагаєшся замовити авто, пояснюєш ситуацію, але вони відмовляють, бо нема машин або водій НЕ ХОЧЕ брати замовлення. Одного разу я годину телефонувала до різних служб, які начебто могли організувати транспортування хворих щоб відвезти маму на консультацію до лікаря. Коли таки вдалося знайти машину, водій сказав, що не допоможе переносити візок, бо це не входить у його обов’язки. Я ледве стримувала сльози, бо знала, що без сторонньої допомоги ми не впораємося. А такі ситуації повторюються постійно. Коротше з таксі для інвалідів тут був повний провал.
Ще кілька місяців тому в мене був чоловік. Ми прожили разом три роки. Я думала, що ми – команда. Але після травми мами його ставлення почало змінюватися. Спершу він казав, що підтримує мене, допомагав, коли міг. Але з часом почав частіше залишатися на роботі, затримуватися у друзів. Я знала, що тягар догляду за мамою став для нього занадто важким. Він ніколи прямо не казав, що причина – в цьому, але його мовчання говорило більше, ніж слова. І ми розлучилися. І хоча я не тримаю на нього зла, після його відходу я залишилася повністю одна. Це ніби будинок, у якого забрали одну зі стін. Тоді я мала триматися, бо якщо впала би я, впало би й усе інше. І спершу мені треба було знайти медичне таксі в Рівному. Це завжди стрес, який починається з десятків дзвінків. Я відкриваю список номерів, які вже вивчила напам’ять, і починаю телефонувати один за одним. У когось знов немає машин. Хтось відповідає, що зараз водії зайняті, а хтось узагалі кидає слухавку, коли чує про інвалідний візок і перевезення лежачих хворих. Це просто жесть! Знаєте, у такі моменти відчуваєш, ніби просиш про щось неможливе, хоча насправді це базова потреба.
Одного разу треба було відвезти маму на планове обстеження до обласної лікарні. Вона скаржилася на сильний біль у спині останні кілька днів, і я вже почала панікувати, що це щось серйозне. Лікар сказав, що треба зробити рентген і проконсультуватися з нейрохірургом. Дата прийому була строго визначена, і, якщо ми не встигнемо, новий запис доведеться чекати місяць! Для мами це означало ще місяць болю. Зрештою, після пів години дзвінків, я знайшла службу, яка погодилася прийняти замовлення і виділити медичне таксі у Рівному. Це був цілий прорив. Машину обіцяли через сорок хвилин. За цей час я встигла підготувати маму: допомогла їй переодягтися, перевірила, чи все зібрала – документи, направлення, воду на дорогу. Коли медичне таксі під’їхало, я майже відчула полегшення.
Водій вийшов з машини, але з самого початку його настрій не віщував нічого доброго. Він навіть не привітався, лише кинув погляд на маму у візку і похмуро сказав:
– Це треба якось швидко, я не маю часу.
Швидко? Ми? Я мало не розсміялася від цього абсурду. Але стрималася. Я звикла до таких зауважень і навчилася ігнорувати. Ми разом із ним підняли маму й перенесли її у це так зване таксі для інвалідів, хоча він зробив це так неохоче, ніби від нього вимагали чогось надзвичайного. Візок ледве помістився в багажник, і я вже молилася, щоб нічого не зламалося. Мама весь цей час мовчала, тільки раз зітхнула, коли водій занадто різко опустив її. Але я бачила, як її руки міцно стискають підлокітники. Вона завжди так робить, коли їй боляче або страшно. Я сіла поруч із нею, намагаючись хоч трохи заспокоїти її своєю присутністю. Дорога була катастрофічною, при перевезенні лежачих хворих по Рівному це справжній стрес, і не тільки для хворого. Водій їхав так, ніби везе якісь пакунки, а не людину, яка має серйозні проблеми зі спиною. Я кілька разів попросила його їхати обережніше, на що він лише буркнув щось на кшталт:
– Ви ж самі сказали, що спішите.
На одній із ям машина підскочила так, що мама не змогла стримати стогін. Її обличчя побіліло, а очі наповнилися сльозами. Я ніколи не бачила її такою. Завжди сильною, витриманою, готовою приховати свій біль, щоб не турбувати мене. Але тут, у цьому таксі для інвалідів, я зрозуміла, що їй уже просто не вистачає сил боротися. Коли ми нарешті дісталися до лікарні, все тільки погіршилося. Водій відмовився допомагати вийняти візок із багажника. Сказав, що це «не його робота». Я розуміла, що не впораюся сама, але іншого виходу не було. Він навіть не глянув у наш бік, поки я з усіх сил намагалася витягнути цей візок. Мама лежала на краю, намагаючись не впасти, і я бачила, як їй важко. Врешті-решт якась жінка, що проходила повз, допомогла мені. Разом ми витягли маму, посадили у візок, і тільки тоді я змогла знову дихати. А водій? Цього недо таксі для інвалідів… Він просто пішов, грюкнувши дверима машини так, ніби зробив нам величезну послугу. Навіть не сказав «до побачення». Я стояла посеред двору лікарні, тримаючи маму за плече, і відчувала, як сльози наповнюють очі. Це було не тільки від образи. Це було від безсилля, від того, що ти не можеш нічого змінити.
Ми пройшли тоді обстеження, лікування, чергове. Воно до речі їй допомогло і болі в спині пройшли. На якийсь час нам не треба було медичне таксі, але ж все одно рано чи пізно треба їздити і у лікарні, і ще кудись. Я все мріяла маму вивезти кудись на пікнік. І от одного разу я натрапила на статтю про перевезення лежачих хворих у місті Рівне, справжнє медичне таксі від пансіонату «Благодать». У статті описували, як вони надають послуги транспортування для людей з обмеженими можливостями, як їх водії проходять спеціальне навчання, а машини обладнані всім необхідним. Я спершу не повірила. Після всього, що нам довелося пережити, це здавалося занадто хорошим, щоб бути правдою. Але я вирішила спробувати. Я зателефонувала за вказаним номером, який я вище залишала у відгуку, і вже сама розмова з диспетчером мене здивувала. Жінка на іншому кінці слухавки була ввічливою, уважною, розпитала про мамині потреби, про її стан, навіть запропонувала додаткові послуги, якщо це буде потрібно. Вона запевнила, що водій допоможе з візком і з посадкою, і що вони звикли працювати з такими ситуаціями. Це звучало настільки незвично, що я все одно тримала в собі частку сумніву.
Ми домовилися на суботу про медичне таксі. Я вирішила, що це ідеальний день для пікніка. Місце обрала заздалегідь. Я ретельно підготувалася: зібрала плед, їжу, термос із чаєм, навіть взяла мамину улюблену книгу, яку вона так і не дочитала, бо завжди сидить вдома перед телевізором. Коли таксі для інвалідів приїхало, я спершу з острахом вийшла подивитися. Але мої побоювання зникли одразу. Це була чиста, простора, спеціально обладнана машина. Водій вийшов усміхнений, привітався, і вже з першого погляду стало ясно, що він робить цю роботу не через силу. Він із легкістю витягнув візок, допоміг мені посадити маму, обережно перевірив, чи все гаразд. Мама теж виглядала здивованою, але вперше за довгий час я побачила на її обличчі легку усмішку. Ми рушили. Дорога до парку пройшла без жодного стресу. Водій їхав повільно, обережно. Мама сиділа поруч, дивилася у вікно й кілька разів сказала, що вже й забула, як виглядає наше місто. Вона дивилася на людей, які прогулюються вулицями, на магазини й кафе, на дітей, які гралися у дворах, і я відчувала, як її очі наповнюються життям. У таксі для інвалідів вона вже могла сидіти, хоча й недовго, але тоді нам цього вистачило.
Коли ми приїхали до місця, водій допоміг дістати маму з машини, розгорнув візок і навіть запропонував трохи допомогти нам із речами, які я тягнула для пікніка. Ми влаштувалися в затишному куточку, під деревом, яке давало приємну тінь. Мама сиділа у візку, закутана в плед, який я прихопила на випадок прохолодного вітру, і пила чай із термоса. Вона майже нічого не говорила, але я знала, що в неї на душі спокій. Це був ідеальний день. Я все думала, нарешті у нас є справжнє професійне транспортування хворих у Рівному.
Назад ми також їхали на цьому таксі для інвалідів від «Благодаті». Водій приїхав вчасно, знову допоміг нам із посадкою, і дорога додому пройшла так само спокійно, як і дорога туди. З того часу ми почали користуватися послугами «Благодаті» регулярно. Тепер це вже не тільки для лікарень чи обстежень, хоча й для цього теж. Ми кілька разів виїжджали просто погуляти в центр міста, одного разу навіть відвідали невеличкий фестиваль, де мама була щаслива, ніби знову повернулася до свого колишнього життя. Вона навіть перестала нарікати на свій стан так часто, бо тепер у неї є хоч маленькі, але справжні пригоди, які розбавляють її дні.
І знаєте, я вперше за довгий час відчуваю, що ми з мамою можемо жити, а не просто виживати.