Відгук про чудовий будинок престарілих у Рівному

Відгук про чудовий будинок престарілих у Рівному

Всім привіт, ніколи не думала що буду писати про дім для престарілих у позитивному ключі. В принципі не думала, що буду про це писати, але життя не передбачуване і може трапитись все що завгодно. Тому хочу трохи розвіяти міфи і показати, що у нас є чудовий будинок престарілих у місті Рівне – «Благодать» https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ Там перебувала моя мама, яка уже у віці і яка має проблеми зі здоров’ям. Ще п’ять років тому я жила на повну і жодного разу не задумувалася про те, щоб бути десь поруч із мамою. Та й навіщо? Вона була справжньою енергійною пенсіонеркою, яка не вміла сидіти на місці. Моя мама завжди знаходила якісь пригоди для себе, хоч і мала вже поважний вік. Вона ходила на заняття з танців, а ще обожнювала садівництво. І якось вийшло так, що коли я збиралася в чергову подорож, я навіть не сумнівалася, що все буде гаразд. І взагалі, що їй коли небудь знадобиться будинок для престарілих – це щось з роду фантастики. Мама завжди давала мені поради, як упакувати валізу, що взяти з собою та де можна знайти найкращу каву у місті, куди я прямувала. Вона завжди знала такі дрібниці! Здавалося, що її енергії вистачить на десятьох. І я була впевнена, що нічого не може змінити її активний спосіб життя.

Пам’ятаю, як я летіла до Іспанії на два тижні, щоб відпочити на узбережжі та спробувати справжню паелью. Мама, як завжди, провела мене до аеропорту, весело махаючи рукою. Завжди просила мене висилати їй фото і багато фото, і я відчувала себе спокійною та впевненою. Знала, що вдома все буде в порядку, що мама сама знайде, чим зайнятися, і не буде відчувати себе самотньою. Завжди було цікаво, як вона встигала все. Зранку – на тренування, зарядка чи шось там таке, після обіду – до подруги на чай, ввечері – ще й у театр або на концерт. Який там будинок престарілих взагалі? Вона завжди була в русі, і це надавало мені впевненості. Я не хвилювалася за неї під час своїх подорожей, бо знала, що мама знайде, як провести час цікаво і з користю.

Моя мама навіть мала один час хобі – фотографувала птахів. Одного разу, коли я була в поїздці до Італії, вона відправила мені цілу фотосесію місцевих горобців, яких вона зустріла у міському парку. І це було я вам скажу шедеврально! Вона завжди знаходила щось нове і цікаве, навіть у звичних місцях. І її невгамовний дух завжди мене підбадьорював. Здавалося, що вона знала всі рецепти щастя. І хоча іноді я дивувалася, де вона бере стільки сил, мені було спокійно. Мама була неперевершеною, і я була впевнена, що все буде добре, навіть коли мене не буде поруч. Вона була тією, хто ніколи не сидів без діла і завжди шукав нові пригоди, навіть у звичайні дні. Ну як можна було тоді думати, що їй колись знадобиться будинок для людей похилого віку? Що я буду шукати кращий догляд за пристарілими у Рівному. Але життя непередбачуване, і навіть найбільш активні люди можуть зіткнутися з непередбаченими подіями.

Так от, повертаюся я з тієї поїздки до Іспанії, засмагла, задоволена, готова до нових викликів на роботі. Тут і почнеться основна історія про приватний дім престарілих. Мама мне зустрічає мене в аеропорту з посмішкою, але якось не такою яскравою, як завжди. Я, звісно, не надала цьому великого значення – думала, що вона просто втомилася після своїх численних занять. Але ні, почала помічати, що мама не така активна, як раніше. Спочатку вона пропустила кілька тренувань своїх, потім перестала ходити на танці, а про театри і концерти я вже й мовчу. Якось за обідом вона зізналася, що почувається не дуже добре. Сказала типу, щось не те зі мною, люба. Я, звісно, відразу занепокоїлася, але мама тільки відмахнулася, типу, та що ти, подумаєш, вірус якийсь підхопила. Але дні минали, а її стан не покращувався. Навпаки, почала все більше часу проводити вдома, часто лежачи на дивані з книжкою або дивлячись якісь свої серіали. Я вирішила, що так не може продовжуватися і наполягла на тому, щоб ми відвідали лікаря. Ну, ви знаєте, як це буває: аналізи, дослідження, купа різних діагнозів. Врешті-решт виявилося, що у мами серйозні проблеми зі здоров’ям, і що їй потрібен серйозний лікувальний режим. Вона, звісно, бурчала, що не хоче ставати «овочем на дивані», але реальність виявилася іншою. Шукати будинки інтернати для престарілих та інвалідів ми ще не почали, ще зарано. Лікування розпочалося, але воно було довгим і виснажливим. Мама поступово втрачала свої сили. Щоранку ми робили зарядку, але замість колишніх енергійних вправ тепер це були легкі розтяжки. Мама навіть почала скаржитися на біль у суглобах. Намагалась шуткувати, що це вже, мабуть, не просто вірус, а якась чума старості. Але я бачила, як їй важко. Минули місяці, і мама вже не могла сама справлятися з хатніми справами. Я допомагала їй готувати, прибирати, навіть супроводжувала на прогулянках. Вона ще намагалася зберігати свою незалежність, але я бачила, як це важко їй дається і розуміла, що мені в майбутньому доведеться опановувати догляд за пристарілими. Замість веселих розмов про нові рецепти ми тепер обговорювали лікарів та ліки.

З кожним роком мама все більше слабшала. Це було багато проблем, і з серцем, і діабет, суглоби. Все як один навалилося. Вона часто потребувала допомоги навіть у найпростіших речах. Спочатку це були тільки ранкові прогулянки – вона трималася за мою руку, і ми повільно гуляли парком. Потім я почала допомагати їй одягатися, готувати їжу і навіть просто вставати з ліжка. Мама завжди була сильною жінкою, але ці зміни змушували її відчувати себе безпорадною. Вона намагалася жартувати, називаючи себе «королевою дивану», але я бачила, як їй важко прийняти цю нову реальність. Часом мені було важко дивитися на її страждання. Вона була тією, хто завжди підтримував мене, хто завжди був моєю опорою. І тепер я повинна була стати її опорою. Ми багато говорили про минулі роки, згадували веселі моменти, але в її очах все частіше з’являлася втома. Вона вже не була тією енергійною жінкою, яку я знала. Мама втрачала свої сили, і це ламало моє серце. І я задумалася вперше про санаторій або пансіонат для престарілих у місті Рівне. Ну, щоб підлікували маму. Бо здавалося, що наше життя перетворилося на нескінченний цикл лікарень, ліків і нових діагнозів. Але ми не здавалися. Мама ще намагалася підтримувати дух, хоча я бачила, як це важко. І ось, одного дня, коли я поверталася додому після чергового візиту до лікаря, я зрозуміла, що наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Одного ранку мені подзвонив начальник і сказав, що мене терміново викликають у відрядження на три місяці. Уявляєте? Три місяці! Якби я відмовилась, то втратила б роботу, а разом з нею і заробіток, який був життєво необхідним для нас з мамою. Ну, що я тут пояснюю, все і так зрозуміло. Ліки коштували немало, а ще ж треба було оплачувати комуналку, їжу та інші витрати. Я стояла на роздоріжжі: або кар’єра і гроші, або мама. Це був справжній виклик. Що робити? Як бути? Я ходила по кімнаті туди-сюди, як зозуля в клітці, і раптом до мене дійшла думка: можливо, варто пошукати приватний будинок престарілих для мами на цей час. Ідея здавалася такою ж абсурдною, як коти в собачих костюмах, але іншого виходу я не бачила. Я сіла за комп’ютер і почала шукати інформацію про будинки престарілих в Київській області, у Волинській області, Вінницькій, Львівській, Рівному звісно ж. Вибір був величезний, але як вибрати найкращий? Я перебирала варіанти, читаючи відгуки і переглядаючи фотографії. Деякі будинки престарілих виглядали так, ніби вони зняті з фільмів жахів: старі, запущені, з темними коридорами. Інші, навпаки, були такими розкішними, що виглядали як п’ятизіркові готелі. Але ж не зовнішність головне! Я зателефонувала до кількох будинків, запитала про умови, харчування, медичний догляд. Кожен менеджер намагався переконати мене, що саме їхній заклад найкращий. Але ж як визначити, де буде найкраще для мами? Вона завжди була такою незалежною, що я боялася навіть подумати, як вона відреагує на новину про дім престарілих.

Вечорами, коли мама вже спала, я сиділа і переглядала сторінки інтернету, намагаючись знайти ідеальний варіант. В голові роїлися думки: а раптом їй там не сподобається? А раптом їй буде погано? Я вже бачила ці сцени з фільмів, де літні люди сумують за домом, сидячи в кутку і сумно дивлячись у вікно. Це лякало мене до нестями. Одного разу, коли ми сиділи з мамою за вечерею, я наважилася завести цю розмову. Я сказала їй, що у мене є одна пропозиція. Я попередила, що це може здатися дивним, але вона має мене послухати. Мама підняла очі від своєї тарілки, і я побачила в них цікавість, змішану з тривогою. Я розповіла їй про відрядження, про те, як це важливо для моєї кар’єри і нашого фінансового стану. Потім я пояснила, що боюся залишити її одну на такий тривалий час і запропонувала ідею помістити її у пансіонат для престарілих. Мама спочатку мовчала, потім почала сміятися, типу, дім престарілих? Ти жартуєш? Але я не жартувала. Я сказала, що я дуже хвилююся за неї. Я знала, що це не ідеальне рішення, але, можливо, це найкращий вихід на цей час. Там буде медичний догляд, і я пообіцяла, що знайду найкращий варіант. Вона задумалася, і я бачила, як її обличчя поступово серйознішає. Ми ще довго обговорювали цю тему, і мама почала розуміти, що в мене немає іншого вибору. Я продовжувала пошуки, намагаючись знайти ідеальне місце, де вона буде у безпеці та комфорті, але страх залишити її не полишав мене ні на мить.

Після безкінечних пошуків і переглядів відгуків я, нарешті, натрапила на один цікавий варіант – будинок престарілих у Рівному «Благодать».

Назва мене одразу зачепила – звучить якось заспокійливо, правда? Відчувається, що там мають бути комфортні умови. Я відкрила їхній сайт – https://pansionat-blagodat.com.ua/ і була приємно здивована. Сучасний інтер’єр, просторі кімнати, усміхнені обличчя персоналу – все виглядало дуже обнадійливо. А ще мене підкупило те, що у них був невеликий садочок, де можна гуляти на свіжому повітрі, та і взагалі багато чого цікавого. Я уявила маму, яка сидить на лавочці, читає улюблену книжку або гуляє по саду. Це місце виглядало справжньою благодаттю, це була така собі тиха гавань у всьому Рівному.

Звісно, я не могла просто так взяти і віддати маму у перший-ліпший будинок престарілих, ціни які б там не були. Тому я вирішила дізнатися більше. Зв’язалася з адміністрацією і домовилася про візит. Телефонувала за цим номером телефону – (098) 859-68-72. Їхати треба було за адресою вул. Володимира Стельмаха 28a, саме тут знаходиться пансіонат для престарілих «Благодать». Нас зустрів адміністратор, привітний чоловік, який виявився справжнім професіоналом своєї справи. Він провів нам екскурсію, показав всі кімнати, розповів про режим дня і про всі можливості для відпочинку та реабілітації. Звісно поговорили і про всі формальності, які документи потрібні для оформлення в будинок престарілих і таке інше. До речі, мама, яка спершу скептично налаштована була, почала проявляти зацікавленість. А ще вона сказала, що тут навіть краще, ніж у її саду, що було дуже чудовим знаком. Потім ми поспілкувалися з декількома мешканцями, і всі вони в один голос хвалили «Благодать». Мама навіть потоваришувала з однією жінкою, яка виявилася її давньою знайомою з якихось танців – оце так збіг!

Вирішивши, що це найкращий варіант, ми домовилися про всі формальності і перелік документів для оформлення в будинок престарілих. До речі, це все не проблема, ми все зробили швидко. Мама спочатку трохи бурчала, що їй буде сумно без дому, але я бачила, що їй там подобається. Отже, в один прекрасний день ми зібрали всі необхідні речі і поїхали до «Благодаті». Персонал зустрів нас із усмішками, і мама відразу ж відчула себе, як вдома. Вони показали їй її кімнату – затишну, світлу, з великим вікном. Мама трохи розчулилася, але намагалася тримати себе в руках. Поки вона знайомилася з новим місцем, я вирушила до адміністрації, щоб підписати всі документи. Мене ще раз запевнили, що за мамою буде найкращий догляд, і що я завжди зможу зателефонувати або приїхати, якщо виникне потреба. Це трохи заспокоїло мене, але я все одно хвилювалася. Хоч як гарно виглядав цей будинок престарілих, ціни які б чудові не були, залишати маму було важко. Повернувшись додому, я почала готуватися до відрядження. Коли нарешті настав день від’їзду, я заїхала до «Благодаті», щоб попрощатися з мамою. Вона сиділа в саду, обговорюючи з новими подругами останні новини, і виглядала цілком щасливою. Я поцілувала її на прощання і поїхала до аеропорту, все ще відчуваючи тривогу, але з надією, що все буде добре.

Три місяці минули швидко, але кожен день я думала про неї. Мама постійно надсилала мені оновлення і фотографії, але все ж хвилювання нікуди не зникало. Я мріяла побачити її усмішку і почути, що з нею все добре. Коли я повернулася і приїхала в Рівне у будинок престарілих «Благодать», мене зустрів адміністратор із вже звичною усмішкою. Він проводив мене до саду, де я побачила маму. І що ж я бачу? Вона сиділа на лавочці, оточена новими подругами, і весело сміялася. Її обличчя світилися здоров’ям і щастям. Я не могла повірити своїм очам! Мама підняла голову і побачила мене. Її обличчя одразу осяялося ще більше. Вона підвелася і швидко підійшла до мене, обіймаючи так, ніби ми не бачилися роками. Вона пречудово виглядала! Мама каже, тут такі гарні умови і стільки уваги, що вона почувається, наче у санаторії. Вона почала розповідати мені про все, що з нею сталося за ці три місяці, чого не встигла по телефону розказати. Виявилося, що тут вона не тільки відпочивала, але й проходила різні процедури, які допомогли їй зміцнити здоров’я. Вона відвідувала масажі, лікувальну фізкультуру і навіть спробувала арт-терапію, що виявилося справжнім відкриттям для неї. Я слухала її і не могла повірити, що це та сама мама, яка ще недавно ледве піднімалася з ліжка. Вона виглядала здоровішою, більш рухливою, і, що найголовніше, щасливою. Відразу стало зрозуміло, що приватний будинок престарілих «Благодать» став для неї справжньою віддушиною.

Коли настав час повертатися додому, я вже не хвилювалася. Знала, що мама почувається чудово і що ми можемо знову жити, як раніше. Але тепер у нас були нові історії, нові знайомства і нові плани. Дім престарілих «Благодать» справді виправдав свою назву і став для нас справжнім благословенням. Ми поїхали додому, тримаючись за руки, і я відчувала, що тепер все буде добре. Мама була здоровою, щасливою і готовою до нових пригод. І це було найголовніше!