Виведення з запою Рівне: відгуки про мого сина

Від виведення з запою до повноцінного лікування. Історія мого сина

Довго думала, чи писати колись про це, чи ні, але ж це життя.. Ті, хто ніколи не знав, що таке запій – бажаю вам ніколи і не дізнатися. Це дуже страшно, страшно за себе, за своїх близьких. У мене син був запійним. І я пам’ятаю його перший запій, як робили йому виведення з запою в Рівному. Йому було двадцять один. Рівно двадцять один, бо запій почався майже одразу після його дня народження. Як зараз пам’ятаю: весна була пізня, холодна, але у той день сонце сяяло так, ніби хотіло переконати всіх, що тепло вже десь близько. Ми з чоловіком купили йому тортик, поставили кілька кульок у кімнаті, хоча він казав, що це все зайве, що «не дитина ж уже». А мені хотілося. Хотілося зробити хоча б щось хороше, що запам’ятається.

Того вечора він пішов з друзями «відсвяткувати». Я знала, що буде випивка, ну як без цього? Молодь. Але ж я й подумати не могла, що це буде початком чогось страшного, що я буду шукати реабілітаційний центр для алкозалежних у Рівному, не знати що робити, куди бігти. Повернувся він пізно. Ні, навіть не пізно – під ранок. Я встала, бо почула, як скрипнули двері, і побачила його. Очі червоні, обличчя сіре, запах від нього такий, що аж у мене в горлі запекло. Він мовчки пройшов у свою кімнату, навіть не відповів, коли я запитала, чи все добре. Я тоді не стала його чіпати. Подумала: перегуляв, нічого страшного, виспиться і все мине. Шукати нарколога по Рівному я і не думала тоді.

Але нічого не минуло.

Наступного дня він сидів на кухні, пив воду, і руки в нього тряслися. Я запитала, чи все нормально, чи, може, хворий, а він тільки кинув: «Мамо, не парся». Це «не парся» ще довго в моїй голові лунатиме. Бо тоді я ще не розуміла, що це означає – паритися. Тепер розумію. Увечері він знову пішов кудись. Вернувся ще пізніше, ніж до цього, ледь тримаючись на ногах. В очах – щось дивне, порожнє, і я вперше тоді побачила свого сина, якого не впізнала. Він був, ніби не свій. Не той хлопець, який ще вчора допомагав мені таскати сумки з базару чи сміявся з нашого кота, що впав зі стільця. А вже через два дні він почав пити вдома. Спочатку пляшка пива, потім коньяк. Це був запій, але ж не зробиш ти виведення з запою вдома, це дуже небезпечно… І не знаєш як.

Я пам’ятаю, як зранку побачила його у вітальні. Він сидів з порожньою пляшкою, обличчя червоне, наче обпекло. І знову це порожнє, як бездонна яма, в очах. Сказав, що йому треба ще. Просто так: «Треба ще». Не «Пошукай виведення з запою у Рівному, бо мені погано». «Треба ще».

Тиждень. Тиждень він пив щодня. Чоловік казав: «Та відчепися, молодий, перебіситься», а я не могла. Бо кожен його крок по квартирі, кожен звук, кожна ця треклята пляшка, що дзенькала в сміттєвому відрі, – все це пронизувало мене до кісток. На п’ятий день він вже майже не їв. Мені здавалося, що його обличчя стало іншим. Худаве, якась втома, змішана з агресією. А потім почалася ломка. Він кричав, що йому погано, що серце вилітає, що він задихається. Мені було страшно. Я стояла біля дверей його кімнати, слухала, як він стогне і ридає, і думала, чи дзвонити у швидку, чи це мине. Я не знала, де в Рівному лікують від алкоголізму і взагалі нічого про це не знала. Але тоді повезло. Якщо можна так сказати. Минуло. Ну, як минуло… На сьомий день він сказав, що більше не питиме, що «від цього тільки гірше». Тоді обійшлося без виведення із запою на дому, якимось дивом. Він тримався п’ять днів. А потім знову почалося. Але перший запій… Я думала, що це просто. Що це зможе минути, як якась тимчасова слабкість. Як біль у горлі, що пройде після чаю з медом. Але не минуло. Бо це не слабкість. Це – в’язка, чорна трясовина, яка затягує, і не завжди вдається витягнути. І ось знову. На цей раз я уже серйозно задумалася шукати лікування алкоголізму у Рівному. Не хотіла вірити, що це повернулося, що цей жах почав знову проростати в моєму домі, але заперечувати вже не було сенсу. Я бачила, як він заходить у той же глухий кут, що й уперше, і вже знала, чим усе це закінчиться.

Це був вечір, десь за два тижні після того, як він урочисто сказав, що більше не питиме. Ті слова все ще лунали в мене у вухах, і я намагалася в них вірити. Але коли я повернулася з роботи і побачила на столі відкриту пляшку пива, то зрозуміла: все повертається. Він навіть не намагався цього приховувати. Сказав, що це «просто пиво, нічого страшного», але я вже знала, що для нього не буває «просто». Пиво переросло у щось більше за лічені дні. Тут уже не було способу, як викликати відразу до алкоголю, тут тільки компетентний лікар допоміг би…

Через тиждень він пив усе, що траплялося під руку. Вдома стояли порожні пляшки, а він – сірий, виснажений, знову з тими страшними очима – ходив по квартирі, як тінь. Він майже не говорив, хіба щось коротке і різке. Я вже не могла дивитися на це. Розуміла: щось треба робити. Це був уже не мій син, це була якась чужа людина, яка жила у його тілі.

Я почала шукати нарколога у Рівному. Сиділа ночами в інтернеті, читала статті, форуми, відгуки про лікування алкоголізму в Рівному. Телефонувала за різними номерами, слухала голоси на тому кінці. Одні звучали впевнено і спокійно, інші – якось відсторонено, холодно. Одного разу мені потрапив номер чоловіка, який погодився приїхати одразу. Я тоді навіть не перевірила відгуків, не подумала про те, чи можна йому довіряти. Просто хотілося, щоб хтось уже допоміг.

Той нарколог з Рівного приїхав ввечері, коли син лежав на дивані, обхопивши голову руками. На вигляд він був звичайний – середній вік, акуратний одяг, чемна мова. Але було щось у його очах, що одразу насторожило. Погляд, ніби оцінює, а не співчуває. Як продавець, який намагається вигідно продати свій товар. Він зайшов до кімнати сина, щось коротко пояснив мені про процедуру, поставив крапельницю, ввів ліки. Все виглядало правильно, технічно, але я не відчувала ніякої впевненості. Було якесь дивне відчуття, що це – лише поверхня, а всередині немає справжнього бажання допомогти. Я розуміла, що не буде лікування алкоголізму в домашніх умовах, але ж він навіть нічого не порадив… Син лежав під крапельницею, тремтів, тіло ніби вивертало назовні. Лікар сказав, що це «нормально», що це «такий процес», але я бачила, як йому ставало гірше. Після процедури він заснув, але це був не сон, а якесь важке, тривожне марення. Я сиділа поруч усю ніч, прислухалася до кожного його зітхання, ловила кожен рух.

Вранці він прокинувся, ледве тримаючись на ногах. Голова була важка, руки тряслися, а тіло, здавалося, не слухалося. Лікар сказав, що все йде за планом, що потрібно «почекати». Але я бачила, що чекання тільки все ускладнює. Після його від’їзду мені здавалося, що ми залишилися самі – я і моя безпорадність. Невже ось таке і є виведення з запою вдома? Це ж наче тільки гірше йому зробили… Виведення із запою проходило дуже важко. Кожен день був, як бій. Йому було погано – фізично, морально. Ламало тіло, нестерпно боліла голова, було важко навіть просто сидіти чи говорити. Я намагалася готувати йому їжу, підсовувати воду, ліки, але він майже нічого не їв. Більшість часу він лежав, час від часу зриваючись на мене, коли я намагалася щось йому сказати.

Я тоді думала, що це найгірше, що могло статися. Але це тривало ТИЖДЕНЬ. І хоч я молилася кожного дня, щоб це більше не повторилося, я розуміла, що це лише перепочинок. Через місяць все почалося знову – так само раптово, так само безжально. Я більше нічого йому не підсовувала, бо знала, що краплі від алкоголізму без відома хворого – це дуже небезпечно. Це був той момент, коли я зрозуміла, що ми втратили контроль. Я думала, що жодна крапельниця чи короткий курс «виведення із запою» не змінить того, що вже сталося. Тоді я ще не знала, наскільки довгим буде цей шлях. Але вже знала, що далі буде важче. І я почала впевнено шукати реабілітаційний центр для алкозалежних у Рівному. Ми з чоловіком порадились, і вирішили будь-якими правдами і не правдами відправити на лікування алкоголізму. Це було не просто рішення. Це наче визнання того, що своїми силами ми не впораємося, що потрібна допомога людей, які знають, як вирвати людину з цього болота. Але навіть з цим розумінням все одно було важко.

Я почала обдзвонювати різні клініки та реабілітаційні центри для алкозалежних у Рівному. Одні пропонували щось на кшталт «зробимо кодування від алкоголізму за годину – і ваш син знову тверезий». Інші казали про довгі курси, про групову терапію, але це звучало якось відсторонено, а ціна за кодування від алкоголізму була просто якась непідйомна. Я знову читала відгуки, гортала форуми, вивчала статті, аж поки одного вечора не натрапила на інформацію про медичний центр «Матері проти залежностей» у Рівному, на вулиці Горохович А., буд. 19. Цей центр одразу привернув мою увагу. Назва, мабуть, влучила прямо в моє серце, бо це все, чим я жила останні місяці – боротьба матері за свою дитину. Я почала читати про них, дізнаватися про методи, програми. Там обіцяли не просто медикаментозне виведення із запою, а довгу й копітку роботу з самою причиною залежності. Вони говорили не тільки про тіло, а й про душу. Це звучало серйозно і, головне, щиро. Я зателефонувала туди. Номери було два, ось ці:

• (097) 000-46-71
• (099) 000-46-71

Нам призначили зустріч із наркологом у Рівному, який мав пояснити, як проходить процес лікування. Він говорив дуже впевнено, але без тієї сухої відчуженості, яку я чула раніше від інших. Він розповів, що залежність – це не лише фізична потреба, це глибокий емоційний розлад, і лікувати потрібно не тільки тіло, але й голову, і серце. Він попередив, що буде важко, що син може чинити опір, але запевнив, що вони мають досвід роботи з такими випадками.

Ми з чоловіком усе обговорили, склали план. Ми вирішили, що коли син знову прийде до тями, коли наступний запій хоча б трохи відпустить, ми поставимо перед фактом: або лікування алкоголізму у Рівному, або… навіть не знаю, що «або». В голові не було жодного запасного варіанту. Але все пішло не так, як ми планували.

Коли син почув, що ми хочемо відправити його на лікування алкоголізму у Рівне, він просто пішов. Це сталося раптово, так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, що робити. Він просто зібрав свої якісь речі й грюкнув дверима. На душі стало так порожньо, ніби він забрав із собою якусь частину мене. Я знала, що він не йде до друзів чи знайомих – в останні місяці всі від нього відвернулися. Єдине, що залишалося – вулиця і пляшка.

Дні, поки його не було, тягнулися, як вічність. Я не знала, де він, чи є у нього хоч якась їжа, чи хтось поруч із ним. Уявляла його у темних під’їздах або на лавках у парках, і ці думки просто роздирали мене. На четвертий день він повернувся. Увійшов у дім змучений, голодний, страшно схудлий. Його речі смерділи димом і брудом, сам він ледве тримався на ногах. Гроші, які він мав із собою, закінчилися. Це завжди працювало однаково: коли гроші є – він десь зникає, коли нема – повертається додому. Ми розуміли, що тут одне тільки виведення з запою вдома не допоможе. Ми з чоловіком одразу взяли ситуацію в руки. Говорити з ним тоді не мало сенсу. Він був слабкий, майже не міг говорити, тому ми спершу дали йому їжу, відвели у ванну, дозволили хоч трохи прийти до тями. А коли він більш-менш оклигав, ми знову заговорили про лікування алкоголізму у Рівному. І на цей раз, на мій подив, він не став сперечатися. Його погляд був втомлений, зламаний. Я не знала, що змінилося за ті дні, коли його не було, але він сказав: «Добре». Це було сказано майже пошепки, але я зрозуміла, що він погоджується.

Уже через два дні ми поїхали в «Матері проти залежностей» в Рівне. Там його оглянули, визначили стан, і нарколог почав із медикаментозного кодування від алкоголізму і ціна була до речі прийнятна. Ну зрозуміло, що це для того, щоб стабілізувати його фізичний стан. Я сиділа в коридорі й чекала, поки все закінчиться. Потім до мене вийшов лікар і сказав, що головне попереду. Але цього разу я вперше за довгий час відчула хоч якусь надію.

Він пройшов лікування. Це були місяці боротьби, злетів і падінь, але він вистояв. Після реабілітації ми ледь впізнавали його: здоровий вигляд, ясні очі, впевненість у голосі. Вже два роки він не п’є. Повернувся на роботу, навіть записався в спортивний зал. Ми почали будувати нове життя – разом. І тепер я знаю, що шанс є завжди, навіть тоді, коли здається, що все втрачено. І це все завдяки лікарям з центру – https://narkohelp.com.ua/.