Життєва історія про пансіонати для літніх людей

Історія про пансіонати для літніх людей Рівне  – де можна довірити хвору людину?

Привіт. У мене є історія, з якою я б хотіла поділитись і бажано, щоб якомога більше про це дізнались. У мене є сусідка, яку я дуже люблю. Зараз вона проживає у пансіонаті для літніх людей в Рівному, це дуже чудове місце і я рекомендую його усім.

Але до цього сусідка наша люба потрапила у дуже поганий пансіонат для літніх людей у Київську область.. Як так діти вибирали для неї будинок для людей похилого віку, але то був жах. Розкажу спочатку. Звуть її Ганна Михайлівна, але ми всі у дворі звикли називати її просто баба Ганна. Людина вона була скромна, але тепла. Її голос завжди звучав спокійно й лагідно, а в очах, попри роки, все ще жевріло світло, наче у молодої дівчини, що все ще вірить у краще. Ганна Михайлівна жила у нашому старенькому п’ятиповерховому будинку вже більше сорока років. Її квартира на першому поверсі завжди виділялася акуратністю: вікна прикрашали мереживні фіранки, а на підвіконні навіть взимку стояли вазони з квітами. Сусіди її любили. То вона підгодовувала сусідських котів, то допомагала дітям у дворі плести вінки з кульбаб чи розповідала історії про своє дитинство. Здавалося, вона знала всіх і про всіх у будинку, та ніколи нікому не дорікала чи скаржилася. Єдине, що завжди трохи гірчило в її історії, – це розповіді про дітей, які потім її ж і відправили у пансіонат для літніх людей. У Ганни Михайлівни двоє дітей: син і донька. Вони давно виїхали за кордон. Син живе у Німеччині, донька у Канаді. І якщо листівки на Різдво та гроші на свята надходили справно, то самих дітей ми майже не бачили. За всі роки мого життя у цьому дворі вони приїжджали всього кілька разів. То на день народження, то на Пасху, але завжди ненадовго, поспіхом. Їхнє життя було десь далеко, у великих містах і чужих країнах, а Ганна Михайлівна залишалася тут, на першому поверсі нашої хрущьовки, з саджанцями пеларгоній і гірким чаєм. Поки не потрапила у будинок для людей похилого віку.

Сусіди допомагали їй, хто як міг. Хтось купував хліб, хтось приносив ліки, коли вона застуджувалася, а інколи просто заходили поговорити за чашкою чаю. Я також часто заглядала до неї. Мені було цікаво слухати, як вона згадує молодість, сміється зі своїх юнацьких дурниць, або дістає з шафи старий фотоальбом і показує чорно-білі фотографії, на яких вона – молода, усміхнена, в легкій сукні обіймає чоловіка на якомусь літньому лузі. Але рік тому все змінилося, через що спочатку хотіли її відправити у пансіонат для літніх людей у Львівську область, потім передумали і відправили у Київську, і тільки потім знайшли тут чудовий пансіонат у Рівному. Коротше, Ганна Михайлівна захворіла. Це почалося з дрібниць. Вона все частіше просила мене купити хліб чи молоко, бо їй стало важко ходити. Потім у неї почали з’являтися синці на руках, ніби від ударів, хоча ніхто її не бив, це 100%. Ми не могли зрозуміти, що відбувається, аж поки лікарі не поставили діагноз: тромбоцитопенія чи якось так. Виявилося, що її кров перестала згортатися, а будь-який дотик міг залишити на шкірі темний слід. Це жуть взагалі. З кожним днем їй ставало важче. Спочатку вона ходила з палицею, потім ледь могла піднятися з ліжка. Ми всі гуртом намагалися допомогти. Сусід Василь Іванович носив їй воду купував, Марія Павлівна приносила гарячу їжу часто, а я проводила з нею багато вечорів, читаючи вголос чи просто сидячи поруч. І ні про який будинок для людей похилого віку навіть не думали.

Її діти дізналися про хворобу швидко – я сама їм подзвонила. Вони вислали гроші, навіть запропонували оплатити доглядальницю. Але по-справжньому допомогти не поспішали. Мовляв, у них там робота, сім’ї, плани… «Ми не можемо зараз приїхати, але обіцяємо знайти для мами гарний пансіонат для літніх людей,» – повторювали вони у телефонних розмовах. Ганна Михайлівна не ображалася, хоча я бачила, як після кожної розмови вона довго сиділа біля вікна, дивлячись кудись далеко-далеко. А одного дня діти таки приїхали. Тоді вони і забрали Ганну Михайлівну в якийсь приватний пансіонат для літніх людей у Київській області. А ми всі залишилися без нашої баби Ганни. Спочатку думали, що їй там буде добре, адже діти обіцяли, що це гарне місце з хорошими умовами. Але…

Після того, як Ганну Михайлівну забрали у той будинок для людей похилого віку, назву чесно кажучи не пам’ятаю, у нашому дворі стало якось тихо. Її відсутність відчувалася навіть у дрібницях: не було кому вчасно прикрити двері під’їзду, щоб не грюкали, чи поскаржитися на те, що сусідські коти залізли у квітник. Мені здавалося, що я все ще чую її голос, коли проходила повз її порожні вікна. Але там тепер було темно й порожньо, а мереживні фіранки, здавалося, припали пилом.

Я довго не наважувалася поїхати у той будинок престарілих, а ціни до речі чула там високі, думала якесь сучасне мажорне місце. Ага… Спочатку я думала, що їй там добре: діти обіцяли, що там чудовий догляд за пристарілими із кваліфікованими лікарями та доглядальницями. Але з часом у душі засіла тривога. Ганна Михайлівна подзвонила мені кілька разів. У голосі її не було звичного тепла – лише слабкість і якась невизначеність, наче вона не хотіла або не могла сказати більше. Я вирішила навідатися. Пансіонат для літніх був за містом, у віддаленому селі, куди добиратися автобусом було довго й незручно. Я не знала, чого чекати, але уявляла, що це буде щось акуратне, охайне. Як же я помилялася. Коли я вперше побачила цей будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, мене охопив холод. Сіра, облущена будівля, яку, здається, не фарбували з радянських часів, стояла серед безлюдного поля. На подвір’ї майже не було дерев, лише кілька старих лавок, де сиділи літні люди у поношених халатах. Хтось безцільно дивився в небо, хтось кутався у ковдру, навіть не зважаючи на теплу осінню погоду. Мене вразила якась відчуженість цього місця, ніби життя тут зупинилося. Я знайшла Ганну Михайлівну в одній із кімнат на другому поверсі. Це була маленька кімната на кілька осіб, з вузькими ліжками і дууууже тьмяними вікнами, через які майже не пробивався сонячний промінь. Відчувалося, що кімната давно не прибиралася: у кутках лежав пил, а запах вогкості та старості буквально тиснув на груди. Ганна Михайлівна лежала на ліжку, закутана у стару ковдру. Її обличчя стало ще блідішим, ніж я пам’ятала, а очі – ще сумнішими. Вона спробувала посміхнутися, коли побачила мене, але ця посмішка швидко зникла. Я запитала її, як вона тут у цьому пансіонаті для літніх людей, але відповідь була розмита. Ганна Михайлівна почала говорити про погоду, про те, що їжа тут «не така вже й погана», і що медсестра заходить щодня. Але за цими словами ховалося щось інше – мовчазний крик про допомогу. Я бачила, як її рука тремтить, коли вона тримає чашку з водою, і як важко їй підійматися з ліжка без допомоги. Коротше про догляд за пристарілими у мене були велииикі питання…

Коли я вийшла у коридор, мене вразила ще одна деталь: персонал. Люди, які тут працювали, здавалися байдужими. Я чула, як медсестри різко розмовляють із мешканцями, як хтось із санітарів грубо штовхнув інвалідний візок із жінкою, яка тихо плакала (!). Усе це залишило гіркий осад. Я почала їздити до Ганни Михайлівни регулярно. З кожним візитом ставало зрозуміліше: це місце – не для людей, це не пансіонат для літніх людей. Їжа була поганою, холодною, іноді її навіть не вистачало. Ліки давали нерегулярно, а медична допомога була поверховою. Ганна Михайлівна втрачала сили. Вона майже не вставала з ліжка, а її стан лише погіршувався. Я не могла більше мовчати. Я розповіла дітям Ганни Михайлівни про те, що побачила. Але спершу вони не вірили! Сказали, що я перебільшую, що цей будинок для людей похилого віку перевірений і добре зарекомендував себе. Вони запевняли мене, що це тимчасові незручності, що мама просто потребує часу, щоб адаптуватися. Але як я могла пояснити, що тут немає жодних умов, щоб жити, не те що адаптуватися?

Все таки син Ганни Михайлівни вирішив сам приїхати. Мабуть, у його голосі теж щось змінилося після наших розмов. Його візит був недовгим. Але навіть за цей час він побачив усе своїми очима у цьому пансіонаті для літніх людей. Він пробув там недовго. Не знаю, що саме він побачив, але, судячи з його вигляду, цього було достатньо, щоб усе зрозуміти. Ганну Михайлівну він забрав того ж дня. Це була сцена, яку я навряд чи забуду. Вона сиділа у старому інвалідному візку, згорнута під пледом, що здавався їй надто великим. На обличчі було щось середнє між полегшенням і тривогою. Вона навіть не питала, куди її везуть, просто мовчки трималася за краї пледа, наче це був її останній прихисток.

Скандал, який виник між сином і адміністрацією цього будинку для престарілих, чули мабуть усі в закладі. Син вимагав повернути гроші, які були заплачені наперед, але ті лише розводили руками. Він погрожував судами, скаргами, вимагав пояснень, але результат був очевидний: гроші вони не повернуть. Найгірше було навіть не це. Питання, що робити далі, буквально повисло в повітрі. Син був змушений повернутися за кордон. Його відпустка – якщо це можна так назвати – добігала кінця. Робота, сім’я, невідкладні справи чекали на нього вдома, а тут була Ганна Михайлівна, яка вже не могла сама за собою доглядати. Вона ледве пересувалася, а після тривалого перебування в тому місці її стан лише погіршився. Треба було шукати догляд за пристарілими у Рівному.

Я бачила, як син метушився, намагався щось вирішити, але час тиснув на нього. Мені стало страшно від усвідомлення, наскільки складним виявився цей вибір. А Ганна Михайлівна була спокійною. Вона ні на що не скаржилася, не висловлювала жодних побажань. Її мовчання було, мабуть, найтяжчим…

Після тієї напруженої поїздки з пансіонату для літніх людей в Київській області стало зрозуміло, що знайти нове місце для Ганни Михайлівни – справа першорядної важливості. Її син, хоч і змушений був повернутися за кордон, не припиняв пошуків навіть на відстані. Він телефонував, писав, розпитував знайомих і знайомих своїх знайомих. Це був відчайдушний пошук: часу було обмаль, і Ганна Михайлівна потребувала догляду тут і зараз. Через кілька днів він зв’язався з одним із своїх старих друзів, який порадив пансіонат у Рівному «Благодать» на вулиці Володимира Стельмаха, 28а. Це місце мало хорошу репутацію: сучасний, приватний заклад із комфортними умовами, кваліфікованим персоналом і, головне, людяністю, яка так часто бракує у таких установах. Довго не роздумуючи, син вирішив, що це найкращий варіант. Ось тут є їхні фото – https://pansionat-blagodat.com.ua/.

Я була поряд, поїхала разом з ними на прохання сина. Коли ми під’їхали до нового пансіонату для літніх людей, перше, що впало в око, – це світло. Усе тут дихало якимось затишком, теплом, наче це було не просто місце для проживання, а справжній дім. Персонал зустрів нас привітно. Усі, з ким ми познайомилися того дня, були спокійними, чуйними, доброзичливими. Кімната, в яку поселили Ганну Михайлівну, була світлою, чистою і затишною.

У перші дні після переїзду у цей будинок для людей похилого віку Ганна Михайлівна наче ожила. Тут дійсно піклувалися про кожного. Харчування було збалансованим, ліки давали вчасно, до неї регулярно приходив лікар. Але найважливіше – вона більше не почувалася покинутою. З кожним візитом я бачила, як вона поступово повертається до життя. В її голосі знову з’явилося те тепле забарвлення, яке я пам’ятала ще з часу нашого двору. І хоч вона все ще була слабкою, її очі тепер не були такими порожніми. Вони світилися, хоч і слабким, але життєвим світлом.

Син, хоча й не міг бути поруч постійно, тепер приїжджав частіше у пансіонат для літніх людей у Рівне в «Благодать». Він телефонував, цікавився її станом, надсилав подарунки, квіти, які ставили у вази в її кімнаті. Він знав, що зробив правильний вибір.

Так вона й живе у цьому пансіонаті й до сьогодні. Коли я приїжджаю до неї, ми гуляємо садом, розмовляємо, згадуємо минуле. У цьому місці вона знайшла не лише спокій, а й нову надію. Тож рекомендую всім, хто шукає такої допомоги, зателефонуйте в «Благодать», воно того варте: (098) 859-68-72.