Медичне таксі в Рівному: обирайте найкраще
Якщо треба перевезення лежачих хворих у Рівному – то тільки таксі від «Благодаті»
Вітаю шановне панство! Хотіла б поговорити про дуже важливу тему, а саме наявність таксі для інвалідів в місті Рівне. Зараз ми користуємося тільки таксі від «Благодаті» (це пансіонат – https://pansionat-blagodat.com.ua/). Але до цього ми взагалі не знали, що таке існує і на такому рівні. Справа в тому, що моя мама – лежача. Так склалося життя. Ще кілька років тому вона була більш активною, навіть сильною жінкою, повною енергії. Любила квіти, сад, завжди щось майструвала, чаклувала на кухні, мала сотні справ, які встигала виконати за день. Вона не могла просто сидіти без діла – її руки завжди були зайняті. Я пам’ятаю, як вона виходила в наш сад зранку і поверталася лише ввечері, трохи втомлена, але задоволена: то пересадила кущі, то скопала грядку, то зробила нову клумбу. Вона не могла уявити свого життя без руху. Але невдовзі вона не зможе пересуватися без спеціального медичного таксі…
Якось раптом – удар долі, якого ніхто не чекав. Того вечора я була вдома, коли пролунав дзвінок від сусідки. Голос тремтів, слова були уривчасті: «Твоя мама… Вона… Вона впала…» Я не пам’ятаю, як добігла до її квартири. Двері були прочинені, мама лежала на підлозі біля дивану. Очі ще світилися болем і подивом. Вона намагалася щось сказати, але кожне слово давалося з трудом. Потім все було як у тумані. Лікарі, швидка – до речі тоді вже помітила, що у нас із перевезенням лежачих хворих у Рівному проблеми, – лікарня, холодні коридори, запах ліків. Я сиділа в приймальному відділенні, стискаючи пальці до білого, намагаючись не панікувати. Лікарі виходили, заходили, говорили між собою, щось писали. Ніхто не поспішав до мене підійти й сказати бодай слово.
Діагноз прозвучав, як вирок: інсульт.
Я сиділа поруч, тримаючи її за руку, і бачила страх у її очах. Вона ще не до кінця розуміла, що сталося. Вона намагалася рухати правою рукою, ногою – і не могла. Я бачила, як вона панікує, як намагається щось сказати, але губи їй не підкоряються. Наступні тижні стали випробуванням. Ми жили між палатою та коридорами лікарні. Я приходила зранку й лишалася до вечора. Її лікували, давали ліки, робили масажі, але ніхто не давав обіцянок. Лікарі казали, що реабілітація може допомогти, але гарантій немає. Краще шукайте заздалегідь медичне таксі у Рівному.
Ми боролися. Кожен день. Кожен ранок починався з надії, що сьогодні вона зможе хоча б трохи поворухнути ногою чи пальцем. Я приносила їй улюблені книги, намагалася розмовляти з нею, підтримувати, змушувала сміятися, хоча в самої на душі було важко. Але час минав, і хоча прогрес був, він був мінімальним. Мама залишалася лежачою. І ось настав день, коли нас виписали додому. Відчуття були змішані: з одного боку, я була рада, що ми більше не у лікарняних стінах, а з іншого – страх. Як ми впораємося? Транспортування хворих у Рівному тоді було важко знайти, ніхто звісно не хотів таким займатись…
Спочатку все було як у страшному сні. Ми не знали, як правильно доглядати за лежачою людиною. Я намагалася зробити все самостійно: годувала її, мила, міняла постіль. Було важко. Мама соромилася своєї безпорадності, плакала ночами, а я теж ледь трималася, але не могла їй цього показати. Але найскладніше було навіть не це. Найскладніше було зрозуміти, як її возити до лікарів, бо я реально не змогла знайти у нас перевезення лежачих хворих. Перший час я справлялася самотужки. Я брала інвалідний візок, викликала звичайне таксі, допомагала мамі пересідати, а потім з усіх сил намагалася якось підняти її назад. Це була катастрофа. Водії нервували, не всі погоджувалися допомогти, хтось навіть відмовлявся везти нас, бо «це не їхня справа». Декілька разів я просто везла маму візком пішки. Так, прямо по вулиці, через бордюри, ями, натовпи людей. Вона мовчала, стискала підлокітники візка, а я мовчки штовхала його вперед. Дорога займала пів години, а для нас це були цілі випробування. Одного разу ми йшли до лікаря, і почався дощ. Я намагалася якось прикрити її плащем, але вітер зривав його, візок застрягав у багнюці, колеса грузли. Я з усіх сил тягнула його, а мама повторювала: «Доню, давай повернемося…» Але повертатися не можна було – ми вже запізнювалися.
І тоді я зрозуміла: так більше не можна, треба знайти таксі для інвалідів, хоч якось, але знайти. Я прийшла додому і просто впала на ліжко. Руки боліли, спина нила, я відчувала себе виснаженою. Я знала, що маю знайти вихід. І тоді я написала у фейсбуці в одній групі пост – «Чи є хтось, хто зможе надавати послуги перевезення лежачих хворих у Рівному?» Я не знала, чи отримаю хоч якусь відповідь. Сиділа, дивилася на екран і оновлювала сторінку кожні п’ять хвилин. Сподівалася, що знайдеться хтось, хто розуміє, наскільки це важливо, наскільки це потрібно не тільки мені, а й сотням таких, як моя мама. Відповідей не було. Годину, другу, третю – тиша. Я почала думати, що, мабуть, це була марна спроба. Людям не цікаві чужі проблеми, у кожного свої турботи. Я вже хотіла видалити пост, коли з’явився перший коментар: «Напишіть у приват.» Я зайшла на сторінку того, хто написав. Чоловік. На аватарці не було фото, тільки якась машина. В профілі нічого особливого – пару постів про ремонт авто, якісь загальні фрази, про перевезення лежачих хворих ні слова. Я вагалася, але вибору не було. Він відповів не одразу. Написав через годину: «Так, можу допомогти. Але це дорого.» Я спитала, скільки. Ціна була високою. Дуже високою. Вдвічі більшою за те, що я уявляла, і значно більшою, ніж звичайне таксі. Але що мені залишалося? Я перегорнула в голові всі варіанти – звичайне таксі вже не підходило, знайомих, які б могли допомогти, у мене не було. Громадський транспорт – це навіть не обговорювалося. Мені треба було конкретно таксі для інвалідів. Я запитала, коли можна домовитися. Він відповів коротко: «Коли треба – пишіть.» Щось у його манері спілкування мене насторожило, але я вирішила не перебільшувати. Може, він просто такий – небагатослівний, не любить багато писати. Головне, що він міг нас перевезти. Через тиждень настав той день, коли маму знову треба було везти до лікаря. Я написала тому чоловікові напередодні, домовилася про час. Він відповів лаконічно: «Добре.» Наступного ранку ми з мамою чекали наше медичне таксі. Я спеціально встала раніше, щоб встигнути підготувати маму. Перевдягла її, акуратно поправила ковдру, бо на вулиці було ще прохолодно. Ми чекали в коридорі біля дверей, мама сиділа у візку, я вже тримала в руках сумку з усім необхідним.
Час минав. Ми чекали довше, ніж мали б. Я перевірила телефон – повідомлень не було. Спершу я подумала, що він запізнюється на п’ять-десять хвилин, це буває. Потім минуло п’ятнадцять. Двадцять. Я почала нервувати. Лікар не чекатиме, у нас був чіткий запис, хоча лікарі б мали подумати яка проблема з транспортуванням хворих у Рівному… Коротше я написала йому повідомлення: «Ми вже готові. Ви скоро будете?» Тиша. Минуло ще десять хвилин. Я подзвонила. Гудки йшли, але ніхто не відповідав. Коли вже пройшло сорок хвилин, я майже втратила надію, що він приїде. Мені було соромно перед мамою – вона мовчала, тільки зрідка поглядала на мене, ніби намагалася не показати своєї тривоги. І ось, коли я вже хотіла викликати звичайне таксі й спробувати якось обійтися самотужки, під домом нарешті зупинилася машина. Я миттю вискочила. Водій цього «таксі для інвалідів» навіть не вийшов, не допоміг, просто сидів у машині, дивлячись у телефон. Я сама підкотила маму до дверей, акуратно пересадила її, намагаючись зробити все швидко. Я відчувала, як у мені закипає злість, але стримувалася. Ми просто не могли собі дозволити запізнитися ще більше. Нарешті рушили. Я не сказала ні слова, хоча всередині кипіла. Було очевидно, що ми запізнюємося, і не з нашої вини.
Ми приїхали до лікарні на тридцять хвилин пізніше призначеного часу. Я спробувала пояснити ситуацію в реєстратурі, але лікар вже приймав інших пацієнтів. Нам довелося чекати кілька годин, і все через те, що водій медичного таксі запізнився. Мама втомилася, було видно, що їй важко так довго сидіти. Я злилася на себе за те, що взагалі домовилася з цим чоловіком. Коли ми нарешті повернулися додому, я вирішила більше з ним не зв’язуватися. Але, як виявилося, цього було недостатньо. Наступного дня я написала йому повідомлення – коротке, без емоцій: «Чому ви запізнилися?» Відповіді не було. Я написала ще раз – знову тиша. Тоді я подзвонила. Гудки йшли, але він не відповідав. Я спробувала пізніше – і телефон вже був вимкнений. Щось у мене клацнуло всередині. Я відкрила фейсбук, щоб написати йому там. Але… Його сторінки більше не було. Він просто зник. Я знову набрала його номер – цього разу автовідповідач повідомив, що абонент не приймає дзвінки чи щось таке. Тільки тоді я зрозуміла, що він просто заблокував мій номер.
Я сиділа на кухні й дивилася на телефон. Переді мною знову постало те саме питання, яке мучило мене з першого дня: Як тепер возити маму, чи є у нас нормальне таксі для інвалідів у Рівному? Я відчула, як відчай починає стискати мене зсередини. Що тепер? Знову самотужки штовхати візок через все місто? Знову викликати звичайне таксі й просити водіїв допомогти? Знову проходити цей нескінченний шлях випробувань? Я закрила очі й видихнула.
Наступного ранку, коли я знову відкрила фейсбук, побачила новий коментар під своїм постом. Це була якась жінка, її ім’я мені нічого не говорило, та й профіль був звичайний, без фото, лише кілька дописів про її життя. Вона написала коротко, але ці слова одразу зачепили мене: «Спробуйте звернутися в «Благодать». Це пансіонат для престарілих, але у них є спеціальне таксі для інвалідів. Я давно користуюся їхніми послугами і дуже задоволена.» Я не знала, що це за «Благодать», ніколи раніше не чула про них. Але щось у цих словах звучало так, ніби ця людина дійсно знає, про що говорить. Я відкрила браузер і почала шукати інформацію про їхнє транспортування хворих у Рівному. Виявилося, що «Благодать» – це приватний пансіонат для літніх людей у Рівному на вул. Володимира Стельмаха, 28a. Вони надавали догляд, допомогу, реабілітацію, але серед їхніх послуг було ще й медичне таксі для людей з інвалідністю. Я почала читати відгуки. Вони були всі позитивні. Люди писали, що персонал дуже уважний, машини чисті, нові, обладнані всім необхідним, водії пунктуальні, ввічливі, а ще вони не просто надають перевезення лежачих хворих по Рівному і області, а допомагають з посадкою, супроводом, навіть можуть залишитися з пацієнтом, якщо це потрібно. Я зітхнула. Це здавалося надто хорошим, щоб бути правдою. Після того жахливого досвіду з попереднім перевізником я була насторожена, боялася знову натрапити на людей, яким все одно. Але іншого вибору не було. Я записала номер (098) 859-68-72 і зважилася зателефонувати.
Наступного тижня мамі знову потрібно було до лікаря. Я зателефонувала в «Благодать», пояснила ситуацію, запитала, чи можуть вони допомогти. Відповідь була спокійною і впевненою: «Так, звісно. Ми приїдемо за десять хвилин до зазначеного часу, допоможемо вам з посадкою. Не хвилюйтеся.» Я поклала слухавку і зловила себе на думці, що навіть цей короткий діалог вселив у мене більше надії, ніж всі попередні спроби знайти нормальний транспорт.
І ось ми його знайшли. Це було не просто медичне таксі – це був сучасний, чистий, спеціально обладнаний автомобіль для перевезення людей з інвалідністю. Жодних старих, пошарпаних мікроавтобусів, жодного іржавого металу, жодного сумнівного вигляду водія, що вічно спізнюється і робить послугу через силу. В салоні було тепло, просторо, сидіння зручні, кріплення для інвалідного візка надійні. Ніхто не поспішав, не нервував, все робилося професійно і з повагою.
З того дня для транспортування хворих у Рівному перестало бути проблемою. Кожного разу, коли мамі потрібно було до лікаря, я дзвонила в «Благодать», і вони завжди приїжджали вчасно. Згодом я зрозуміла, що можемо дозволити собі більше, ніж просто поїздки в лікарню. Ми почали їздити на прогулянки. Я дивилася на маму і бачила, як змінюється її настрій. Вона посміхалася. І я зрозуміла, що ми більше не замкнені у чотирьох стінах, дякуючи «Благодаті»!