Психіатр-нарколог Рівне. Мати колишньої залежної. Раджу кращого нарколога у Рівному

Мати колишньої залежної. Раджу кращого нарколога у Рівному

У нашому житті трапляються різні непередбачувані ситуації, і я ніколи не думала, що саме ЦЕ трапиться із нами. Ми з чоловіком намагались дуже добре виховувати доньку і вчити її хорошому і… Мабуть переборщили. Да так, що вона стала наркоманкою. І пацієнткою лікаря нарколога у Рівному, і не одного. На щастя нам допомогли чудові лікарі у наркодиспансері в Рівному «Матері проти залежностей». Саме про все це я хотіла розказати і дати пораду.
Спочатку це все виглядало як щось зовсім інше. Як усі ці «підліткові проблеми» – зміни настрою, непередбачувана поведінка, бажання бути незалежною, експерименти зі стилем. Ми навіть раділи, що вона почала проявляти власну індивідуальність. Ну, всі ж зараз хочуть виділитися, мати свою унікальну «фішку». Але з часом ця «фішка» почала лякати. Спочатку зникли старі друзі, з якими вона грала у теніс, ходила на танці. Їх місце зайняли якісь дивні люди, які постійно приходили до нас у гості, виглядали так, наче тільки прокинулися після трьох діб без сну. Ми намагалися втручатися, питати, що з нею, але у відповідь були тільки крики, що ми нічого не розуміємо, що вона вже доросла і може сама приймати рішення. Ми ще не думали тоді шукати їй нарколога чи психіатра в Рівному, хоча варто було б… Тому що… Потім зникли речі з дому. Я думала спочатку, що просто погано запам’ятовую, де що поклала. Але чоловік теж почав помічати, що зникають його старі годинники, мій улюблений браслет, який донька колись обожнювала. А потім одного разу зникла наша шлюбна обручка… Тоді я вже запанікувала. Почала переривати кімнати, шукати докази, що відбувається щось страшне, щось, чого я не можу контролювати. Якби ж я навіть знала… Але я розумію, що ТОДІ я би ніяк її не вмовила поїхати хоча б у Рівненський наркологічний диспансер, я б тільки її злякала… А вона ж уже перестала нормально їсти, очі стали дивними – або занадто яскравими, або майже мертвими, залежно від дня… Її шкіра стала сірою, волосся стало тусклим, хоча вона в мене завжди була краткою, волосся гарне таке було, шкіра, хлопці просто вмирали перед нею. А тепер… Весь вигляд моєї доньки наче кричав про те, що вона змінюється на наших очах, але ми все ще сподівалися, що це пройде. Один волинський медичний центр терапії залежностей на який я випадково натрапила, в статті одній порадив просто поговорити. Пробували ми говорити, пробували пояснювати, навіть у психоневрологічний диспансер Рівного намагалися записати. Але їй нічого не було потрібно, окрім її «друзів» і того, чим вона зайнята більшість часу. А ми навіть не підозрювали, що це наркотики! Настільки думали що добре виховали доньку… Вона ж завжди була у нас під наглядом! Де ми дали слабину…
Одного разу, коли я поверталася з роботи раніше, побачила щось, що перевернуло наш світ. Я зайшла до її кімнати без стуку і побачила на столі шприц. Взагалі-то вона завжди зачинялась у кімнаті, та і я ніколи не забігала до неї… Тому вона так розслаблено залишила його чи що… Наркомани зазвичай вдома ховаються сильно… Я тоді навіть не відразу зрозуміла, що це таке. Ну тобто, до чого це, вона що, хворіє? Тільки через кілька секунд до мене дійшло, що моя дитина – наркоманка. Я заклякла на місці. Вона сиділа біля вікна, дивилася кудись у далечінь, навіть не помітивши мене. Я не могла повірити, що це та сама дівчинка, яку я колись тримала на руках, якій читала казки перед сном. Як це сталося? Як ми це пропустили? Що робити, куди везти? У волинський обласний наркологічний диспансер?? Бо в Рівному я не знала куди… Нажаль тоді не знала…
Я почала кричати, плакати, хапати її за плечі, питати, чому, навіщо вона це зробила. Вона дивилася на мене порожніми очима і сказала лише одне: «Я більше не можу». У той момент я зрозуміла, що втратила контроль над ситуацією, що мій світ розвалюється прямо переді мною. Відтоді все стало ще гірше. Ми з чоловіком намагалися знайти рішення, зв’язувалися з наркологами Рівного через відгуки, намагалися змусити її лікуватися, поїхати в рівненський обласний центр психічного здоров’я населення… Але вона тікала, ховалася від нас. Всі наші зусилля зводилися до нуля, вона не хотіла допомоги. Іноді ми не бачили її днями, і в ці моменти моє серце розривалося на частини від страху. Це був час, коли ти розумієш, що твоє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Ти живеш в постійному жаху, не знаючи, що чекає на тебе завтра. А нам же з чоловіком треба було якось вести бізнес… Донька розуміла, що тільки у нас вона може взяти грошей, тому надовго не пропадала, не уходила з дому.
Одного разу ми запросили психіатра-нарколога з Рівного, щоб той переконав дочку почати лікування. Це було останнє, на що ми сподівалися. Психіатр ми думали наче був досвідчений, здавалося, він бачив усе в цьому житті і міг знайти підхід до будь-кого. Він приїхав до нас додому. Ми з чоловіком сиділи на кухні, нервово переглядаючись, коли він розмовляв із донькою у її кімнаті. Я думала, що вона влаштує чергову істерику, замкнеться у собі або просто втече, але на диво цього разу все було інакше. Вони говорили довго. Я майже не чула їхніх слів, але відчувала, як поступово атмосфера в будинку змінюється. Вийшовши з кімнати, психіатр сказав, що вона погодилася на лікування. Моє серце не вірило, але я бачила у її очах щось нове – це була слабка надія, спроба вирватися з цієї темряви, яка поглинала її. Може, не все втрачено? Може, це початок чогось хорошого? Ми одразу почали шукати наркодиспансер у Рівному, адреси, телефони… Хотіли вибрати найкращу, яка могла допомогти нашій доньці. Навіть медичні заклади Луцька переглядали. Та обрали все одно на оман… Через тиждень вона почала лікування. Перше відвідування реабілітаційного центру було для нас хвилюючим, але одночасно і обнадійливим. Лікарі наркологи, у Рівному це все було, сказали, що у неї є шанси на одужання, але потрібно набратися терпіння, адже шлях буде довгий і непростий.
Перший тиждень вона трималася добре. Ми помітили, як вона почала відновлювати апетит, повертатися до нормального сну. Вона знову почала говорити з нами, хоча спочатку це були короткі фрази, але кожне її слово здавалося великим досягненням. Я навіть бачила, як у неї з’явилася якась іскра в очах, та сама, яку ми втратили багато місяців тому.
Другий тиждень також пройшов без великих проблем. Вона продовжувала відвідувати сеанси з психіатром у Рівному теж, брала участь у групових заняттях, де інші люди розказували свої історії… Жахливі… І це ніби повертало її до життя, допомагало зрозуміти, що вона не одна, що інші також борються з цим жахом.
Але вже на третьому тижні я почала помічати щось не те. Спочатку це були дрібниці: вона знову стала дратівливою, намагалася уникати розмов. Я думала, що це нічого незвичного, адже це серйозне лікування серйозної залежності, тут дах може в людини поїхати. Потім вона почала пропускати сеанси, навіть її психіатр-нарколог почав хвилюватись. А вона говорила, що їй стає краще без цих сеансів, що вона може впоратися сама. Я почала панікувати, адже вже бачила ці ознаки раніше. Ми намагалися говорити з нею, але відповідь завжди була одна: «Я знаю, що роблю». І ось через кілька днів сталося те, чого я найбільше боялася – зрив. Вона не протрималася навіть місяця. Одного вечора, коли ми повернулися з роботи, її не було вдома. Телефон мовчав, її друзі також нічого не знали. Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Коли вона повернулася додому, це було як удар ножем у спину. Вона виглядала жахливо – змучена, виснажена, її очі були червоні й порожні, а тіло наче вже не належало їй. Від неї тхнуло якоюсь пліснявою і ще чимось, що я навіть не могла визначити. Ми з чоловіком зрозуміли все без слів. Ми таке вже бачили ще перед психоневрологічним диспансером Рівного… Вона знову пішла тим самим шляхом, від якого ми так намагалися її врятувати. Мені було боляче дивитися на неї, але ще більше боліло від того, що всі наші надії та зусилля розбилися об цей зрив. Вона знову потрапила у прірву, з якої, як нам здавалося, не було виходу.
Після цього ми були у відчаї. Всі спроби переконати її повернутися до лікаря нарколога провалилися. Вона просто закрилася у своїй кімнаті і майже не виходила звідти. Кілька разів вона зникала на дні, а потім поверталася ще у гіршому стані. Ми намагалися говорити з нею, зверталися до різних спеціалістів, навіть до лікарів районної поліклініки Рівного… Пробували народні методи, але це звісно ж було марно. Так минуло ще кілька місяців. Цей період був як суцільний кошмар – постійні нерви, страх, безсонні ночі, коли я просто сиділа на кухні й чекала, коли вона повернеться додому. Кожного разу, коли чула звук ключів у дверях, серце зупинялося від жаху – я не знала, в якому стані вона буде цього разу. Вона ставала все більш замкненою, а її тіло – все слабкішим. Ми розуміли, що часу залишилося дуже мало, і якщо нічого не зміниться, ми можемо її втратити назавжди.
Одного дня я випадково побачила в інтернеті відгук про нарколога у Рівному з центру «Матері проти залежностей». Приватна клініка! От про що ми не подумали… Точніше, ми думали, що от саме в таких установах аж ніяк не зацікавлені в лікуванні, їх цікавлять тільки гроші. Дарма ж ми так думали! Це була одна з тих рідкісних статей, яка зачепила мене до глибини душі. Люди писали, що цей наркодиспансер у Рівному спеціалізується на лікуванні саме таких важких випадків, коли здається, що все втрачено. Відгуки були настільки реалістичними, що я вирішила дізнатися більше. Чоловік спочатку не вірив, що це може спрацювати. Ми вже випробували стільки варіантів, що кожен новий виглядав як чергове розчарування. Але читаючи історії інших батьків я почала відчувати слабкий промінь надії. Можливо, цей центр дійсно зможе допомогти… Ми вирішили спробувати. Не було вже інших варіантів. Я набрала номер (їх у них два: (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71, можна додзвонитися по обох), і вже за кілька днів ми привезли нашу доньку в «Матері проти залежностей» за адресою Горохович Антоніни, 19. Вона не дуже хотіла їхати, але психіатр-нарколог з цього центру приїхав і теж з нею поговорив, до речі і разом ми говорили і набагато швидше цього разу впорались. Цього разу і у нас було більше рішучості.
Сам центр вразив нас своєю простотою і спокоєм. Це було не схоже на типові лікарні Рівненської області – більше нагадувало тепле, затишне місце, де працювали не просто лікарі, а справжні люди, які розуміли, через що ми пройшли. Це був наш останній шанс на порятунок. І ми ним скористались! Ми залишили нашу доньку в центрі «Матері проти залежностей» з відчуттям надії та тривоги водночас. Нам сказали, що процес буде довгим, але важливо залишатися терплячими й підтримувати її, навіть коли здається, що прогресу немає. Кожен день для нас був випробуванням – ми не знали чи зможе вона витримати, чи знову все піде шкереберть.
Але цей центр виявився дійсно особливим, тут реально кращі наркологи у Рівному. Всі лікарі та консультанти працювали з нею настільки уважно й делікатно, що вона вперше за довгий час почала довіряти людям. Вони допомогли їй усвідомити, що вона не одна у цій боротьбі, і що життя може бути іншим – без наркотиків, без постійного страху і болю. Поступово вона почала змінюватися. Це був не миттєвий процес, але ми бачили, як кожного тижня вона ставала трохи сильнішою, трохи впевненішою в собі. Боже, як добре, що у нас є такі лікарні в України! Програма лікування в цьому наркодиспансері Рівного була не просто медикаментозною, але й психологічною. Вони допомогли їй повернутися до життя. Замість замкнутої, агресивної дівчини, ми поступово почали бачити ту нашу доньку, яку знали раніше – життєрадісну, з мріями і планами на майбутнє.
І ось минуло 1,5 роки. 1,5 роки, протягом яких наша донька залишається «чистою», як кажуть. Вона не лише залишила минуле позаду, але й змогла почати нове життя. Зараз вона працює, має нових друзів, і найголовніше – вона повернула собі себе. Ми з чоловіком нарешті можемо спокійно дихати, без страху, що одного дня все знову піде не так. Ми відчуваємо, що тепер все точно інакше. Ми безмежно вдячні центру «Матері проти залежностей» (до речі ось вони https://narkohelp.com.ua/narkolog-rivne/  за їхню турботу, професіоналізм і підтримку. Вони не просто лікують тіла – вони лікують душі!